Доля зустрічі
Маріанна вийшла заміж за Богдана одразу після університету. Їхнє кохання було таким палким, наче весь світ створений лише для них двох. Батьки, бачачи їхню радість, допомогли молодим купити просторий двокімнатний будинок у Львові.
Одну кімнату вони з тремтінням облаштували під дитячу. Придбали дві маленькі ліжечка, вже уявляючи, як їхній майбутній синок солодко спатиме в одній з них. Вони навіть вибрали ім’я для первістка — Максим. Чомусь Маріанна й Богдан були певні, що першою народиться хлопчик. Про всяк випадок для дівчинки вони приберегли ім’я — Оленка. Але всім знайомим вони з захопленням розповідали лише про Максима, ніби дівчинка була лише далекою можливістю.
Дізнавшись про це, бабуся Маріанни, Галя, суворо зауважила внучці:
— Марійко, так не можна! Давати ім’я заздалегідь — погана прикмета! Ім’я дають лише народженій дитині!
— Бабусю, ну це ж лише суєвір’я! — відмахнулася Маріанна, сміючись.
Але минуло три роки, а дитяча кімната стояла порожня, неначе зачарована. Маріанна не могла завагітніти. Ліки, лікарі, нескінченні аналізи — ніщо не допомагало. Надія танула, як весняний сніг, залишаючи за собою лише холод і пустоту.
Галя, бачачи страждання внучки, умовила її піти до знахарки, тітки Катрі. Маріанна не вірила в таке, але розпач підштовхнув її погодитися. «Раптом?» — промайнуло в голові.
Тітка Катра, вислухавши Маріанну, подивилася на неї глибокими, майже моторошними очима й промовила:
— Ви з чоловіком мріяли про сина, дали йому ім’я — Максим. Але ім’я народилося раніше дитини. Хтось забрав це ім’я. Тепер і ви, і той, хто носить це ім’я, нещасні. Зроби цю дитину щасливою — і щастя прийде до вас.
Маріанна слухала, і серце її стискалося. Чомусь слова старої звучали правдою.
— Тітко Катро, що ж робити? — голос Маріанни тремтів.
— Сама зрозумієш, — загадково відповіла знахарка. — Зрозумієш — і щастя оселиться у вашому домі.
Минув ще рік. Дітей так і не було. Маріанна майже забула про слова знахарки, але надія на диво теплилася в її серці. Богдан тепер не втрачав віри, хоча в його очах все частіше з’являлася тінь смутку.
Одного разу Маріанна опинилася в іншому кінці міста. Вона йшла повз старий ляльковий театр, коли під’їхав автобус із написом «Дитячий будинок». З нього почали виходити малята, років трьох-чотирьох, весело щебетливі, як зграйка горобців. Маріанна зупинилася, заворожена їхнім безжурним сміхом. Раптом почувся крик виховательки:
— Макси-и-м!
Маленький хлопчик, женучись за злітаючою кепкою, вибіг на дорогу. Маріанна, що стояла найближче, кинулася до нього, схопила за руку й притиснула до себе, відчуваючи, як серце б’ється наче божевільне.
— Максим! — видихнула вона, сама не розуміючи, чому назвала його на ім’я.
— Мамо, — тихо сказав малюк, обхопивши її шию тоненькими рученятами.
До них підбігла вихователька:
— Велике вам дякую!
Вона спробувала забрати хлопчика, але він учепився за Маріанну, не бажаючи відпускати.
— Максим, ходімо на виставу! — ніжно сказала Маріанна, досі тремтячи від пережитого.
— Чому він назвав мене мамою? — запитала вона виховательку, не в силах відвести погляд від великих очей дитини.
— Вони так називають усіх, хто їм подобається, — відповіла жінка й раптом додала: — У вас своїх дітей немає?
— Немає, — голос Маріанни затремтів, сльози навернулися на очі. — Ми з чоловіком так мріємо…
Вихователька подивилася на неї з теплом.
— Максим — чудовий хлопчик. Приходьте до нас у гості.
Ввечері Маріанна зустріла Богдана з заплаканими очима.
— Що трапилося, Марійко? — він кинувся до неї, обіймаючи.
— Сьогодні біля театру був автобус із дитячого будинку, — почала вона, стримуючи сльози. — Один хлопчик вибіг на дорогу за кепкою. Я встигла його схопити. Він обійняв мене й назвав мамою. І його звуть… Максим.
Маріанна розридалася, втулившись у плече чоловіка.
— Богдане, давай заберемо його до себе. Він буде нашим сином.
Богдан замислився, але через мить його обличчя осяяла посмішка.
— Скільки йому років? — запитав він.
— Три чи чотири. Він такий світлий, такий добрий. У мене все перевернулося всередині, коли я його обійняла.
— Гаразд, заспокойся, — Богдан погладив її по голові. — Завтра поїдемо до дитячого будинку, все дізнаємось.
Наступного дня, озброївшись іграшками й солодощами, Маріанна й Богдан вирушили до дитячого будинку. Директорка, Наталка Володимирівна, зустріла їх тепло. Вона вже знала про вчорашній випадок.
— Вітаю! Заходьте, — сказала вона. — Дякую вам за вчора, Маріанно.
— Вітаємо, —— Вітаємо, — Маріанна хвилювалася, але зібралася. — Я Маріанна, а це мій чоловік Богдан, ми хочемо познайомитися з Максимом.
