Доля в серці: вибір за життя
Коли аналізи були здані, Оксана відчула, як серце стискається від жалю. Всередині неї росла маленька людина — можливо, дівчинка, білявенька, з бешкетною посмішкою. Але страх і розпач заглушували ці думки. Вона сіла у переповнений маршрутний автобус, щоб їхати до консультації. На зупинці, виходячи, ледь не впала в натовпі. Раптом щось зісковзнуло з плеча. Вона ахнула: ремінець її сумки був перерізаний. Злодії вкрали все — гроші, документи, результати аналізів.
Сльози душили, але робити було нічого. Оксана повернулася додому. Частину аналізів довелося здавати наново, частину — відновлювати. Вдруге, виходячи з автобуса, вона спіткнулася й сильно ударила ногу. Біль пронизав тіло, а в душі заворушився забобонний страх: «Якщо піду втретє — взагалі не дійду». І тоді вона вирішила: дитині бути. Страх відступив, і на сердці полегшало.
Вагітність протікала спокійно. УЗД підтвердило — дівчинка. Оксана вже уявляла, як буде її звати — Соломія. Але на другому УЗД лікарі приголомшили: у плода запідозрили синдром Дауна.
— Треба зробити амніоцентез, аналіз навколоплідних вод, — сказала лікарка, виписуючи направлення. — Але попереджаю: процедура ризикована, може спровокувати викидень чи інфекцію.
Оксана, з важким серцем, погодилася.
У день процедури вона з Олегом приїхала до консультації. Він залишився в коридорі, нервувато перебираючи ключі. Оксана, з тремтячими ногами, увійшла до кабінету. Лікарка під’єднала апарат, щоб послухати серцебиття плода. Воно билося так швидко, що здавалося — ось-ось розірветься.
— Почекаємо, — вирішила лікарка. — Введемо магнезію, щоб заспокоїти.
Оксану відправили до коридору. Вона сиділа, стискаючи руки, поки Олег намагався її підбадьорити. За півгодини її покликали знову. Серцебиття вирівнялося, але тепер дитина повернулася спиною — у такому положенні аналіз не брали.
— Почекаємо ще, — зітхнула лікарка. — Може, повернеться.
У третій раз усе було ідеально: плод повернувся, серце билося рівно. Оксані обробили живіт йодом. Спека стояла нестерпна, вікно кабінету було розчинене, щоб хоч трохи провітрити. Медсестра взяла лоток з інструментами, і в цю мить у кімнату влетів голуб. Птах, скажений від страху, метався по кабінету, бився об стіни, налітав на людей. Медсестра скрикнула, лоток випав з її рук, інструменти з гуркотом розсипалися по підлозі.
Оксану знову відправили до коридору. Олег, почувши галас, схопився:
— Що там?
— Голуб влетів, усе перевернув, — відповіла вона, відчуваючи, як усередині холоне.
— Оксанко, це знак, — тихо сказав він. — Ходімо додому.
Вони пішли, не озираючись.
В строк Оксана народила дівчинку. Її назвали Соломією — біленькою, бешкетною, з променистими очима. Їй було десять років, коли Оксана, дивлячись на її посмішку, згадувала той день у консультації. Голуб, ніби ангел, увірвався в їхнє життя, щоб зупинити помилку. Соломія була здоровою, і кожен її сміх нагадував Оксані: доля сама вирішила за них.
Але в серці все ще жила тінь страху. Що було б, якби вона тоді не почула знаків? Якби голуб не влетів? Вона міцніше обіймала Соломію, відчуваючи, як любов до доньки заглушує всі сумніви. Життя не стало легшим, гроші все так же танули, але Соломія — їхнє маленьке диво — вартувала всіх випробувань.
