**ОЛЕНЬКА: ІСТОРІЯ ПРО НЕПРИЙНЯТУ НЕВІСТКУ**
Коли Микола привів до дому свою дівчину Олену, у хаті стало напружено. Батько, Іван Петрович, мовчав у кутку, ні слова — ні за, ні проти. Здавалося, його думка тут нікого не цікавила. А от мати, Ганна Семенівна, навпаки — не пропускала жодної нагоди, щоб не засипати Олену питаннями. Дивилася на неї з підозрою, ніби намагалася розгледіти підступ або просто «не те».
Олена їй відразу не сподобалася. Невисока, непомітна, одягнена просто, наче школярка. Закручені у косички волосся лише підсилювали це враження. Де ж манікюр, макіяж, стильний образ? Ні, не таку вона бачила дружиною для свого єдиного сина. Ось у сусідів дівчина Марічка — статна, яскрава, батько директор молокозаводу, мати — головний бухгалтер. І Марічка за Миколою завжди поглядувала. Ось кого варто було б заміж брати, а не цю… сіру мишку.
Але Микола був непохитний. Він любив Оленку до нестями. Коли мати відвела його у бік і почала переконувати подумати про Марічку, він різко обірвав її:
— Я Олену люблю. Ми вже подали заяву. Годі, мамо, цих розмов.
Весілля відбулося тихо, скромно — так хотіла Олена. Казала, що краще гроші на життя залишити. Ганна Семенівна була в лютості, вважала це ганьбою. Але Микола й тут став на захист дружини.
Молоді жили з батьками. Ганна Семенівна постійно дорікала невістці: то погано готує, то за сином не доглядає, то прибирає якось. Микола довго терпів, але одного разу сказав твердо:
— Виїжджаємо.
Орендували квартиру. Грошей не вистачало, було важко, але він працював на знос. Потім взагалі задумав збудувати власний дім. А тут ще й Олена пішла вчитися на вчительку — підтримки від неї було небагато. Все трималося на міцній Миколиній волі.
Олена вчилася старанно, закінчила з червоним дипломом. Радісна, помчала до свекрухи — думала, може, тепер та побачить, як вона старається. Але Ганна Семенівна лише буркнула:
— Ти мучиш мого сина. Не таку ти собі дружину обрав, Миколо. З Марічкою тобі було б легше.
Олена пішла зі сльозами. Миколі не скаржилася. У її житті й без того було багато болю. Батько покинув їх, коли мати запила. А мати, хоч і любила доньку, у запоях ставала страшною, чужою. Олена голодувала, ховалася від пʼяних гостей. І тільки любов до Миколі стала її порятунком.
Вони облаштували дім, зʼявилися діти. Спочатку вона працювала вчителькою, потім стала завучем. Народилися два сини — Богдан і Данило. Свекруха онуків обожнювала. Няньчилася з радістю, але до Олени ставилася так само холодно, майже вороже. Спілкувалися лише на рівні «привіт» — «бувай».
Сини виросли, вступили до льотного училища в іншому місті. Спочатку один, потім другий. Дім спорожнів. Іван Петрович помер — тихо, непомітно, як і жив. Ганна Семенівна залишилася сама, але й навіть тепер не хотіла приходити до Олени в гості. Внутрішній лід так і не розтанув.
Олені виповнилося 45. На ювілей зібралися всі — сини з нареченими, друзі, сусіди. Навіть свекруха прийшла, хоча сиділа осторонь. Під час свята Олені раптом стало погано. Присіла, зблідла. Усі перелякалися.
Наступного дня вона пішла до лікарні. Повернулася з новиною, від якої сама остовпіла: вона вагітна. Миколі розповіла ввечері. Він довго мовчав, потім тихо сказав:
— Пізно вже нам, Олено. Треба позбавитися. Люди сміятимуться…
Вона кивнула. Але всередині щось зламалося. Залишилася сама, стиснувшись від болю. І пішла вранці до свекрухи. Матері вже не було, поговорити було ні з ким. Думала: може, хоч почує від неї жорстоке слово — і тоді легше вирішити…
Ганна Семенівна мовчала. Потім раптом розплакалася. Почала розповідати, як Микола народився слабким, як вона рятувала його ночами, як боялася втратити. Олена мовчки слухала, а потім підійшла і обняла її — вперше. І сама залилася сльозами, почала розповідати про дитинство, про матір у запоях, про страх і голод.
Вони плакали, мабуть, годину. Разом. Чужі, але в ту мить — такі рідні.
А ввечері свекруха прийшла до них додому. Без дзвінка, без попередження.
— Я не до тебе, Миколо. Я до Оленки, — сказала вона.
Олена розплакалася. Ніколи її так не називали — ні мати, ні свекруха.
Вони сіли за стіл. Ганна Семенівна взяла Олену за руку:
— Навіть не думай позбавлятися. Дитину народиш. Встигнемо. Ти ще не стара. Це щастя. Не кожному воно дається. А Миколі я сама скажу.
Так і вирішили. І в призначений час народилася у Олени донечка — Софійка. Така гарнюня, з кучерявим волоссям, довжелезними віями. Коли її поклали на груди матері, та не втрималася й заплакала — від щастя.
Микола і свекруха зустрічали їх із пологового. Ганна СеменівнаІ з того дня вони жили як одна велика родина, де кожен знайшов те, чого так довго шукав — любов, розуміння та справжню близькість.
