Поворот долі: нове життя Марійки
Марійка смажила на кухні курячі котлети, коли раптом почула дзвінок у двері. Швидко витерла руки об фартух і пішла відчиняти. На порозі стояли двоє незнайомців — чоловік і жінка, вже не молоді, але з гарною вихованістю.
— Це ви Марійка? — першою заговорила жінка, усміхнувшись. — Ми батьки Олега. Можна зайти?
Ім’я, яке вона почула, ніби громом ударило її по голові. Олег — той самий, який колись обіцяв їй любов, а потім кинув, дізнавшись про вагітність. Вона завмерла на секунду, але все ж кивнула і відступила, пропускаючи гостей у дім.
За чашкою чаю розмова пішла повільно. Подружжя згадувало свого сина, говорило про нього так тепло, ніби він був святим. Марійці було важко це слухати — адже саме від нього вона відчула найбільшу зраду. І коли вона вже збиралася попросити їх піти, жінка раптом промовила:
— Зрозумій нас правильно. Зараз багато брехні, багато шахраїв. Ми не сумніваємося в твоїх словах, але… — вона завагалася. — Зроби тест. Якщо хлопчик справді наш онук — ми хочемо бути поруч. Допомагати, підтримувати, бути родиною.
Марійка погодилася. І коли результати підтвердили батьківство Олега, гості повернулися не з порожніми руками: іграшки, одяг, конверт із грошима… Але це ще не був кінець.
Через тиждень їй подзвонили. На зустрічі вони передали документи: однокімнатна квартира, пуста, без ремонту, але тепер вона належала їй та її синові. Подарунок. Сюрприз. Новий початок.
Марійка не стримала сліз, стоячи в тій самій квартирі. Старий диван, обдерті шпалери, тьмяна люстра… але це було їхнє місце, її дім. Вона розчинила вікна, впускаючи свіже повітря й надію.
А все почалося зовсім інакше.
Три роки тому вона приїхала до міста, зняла кімнату у сварливої бабусі й влаштувалася в магазин. Була сама, з бідами, але з мрією. А потім зустріла Олега — високого, з міцними руками, з впевненою усмішкою. Здавалося, от воно — щастя.
Але як тільки вона сказала йому про вагітність, він за секунду став чужим: «Ти з глузду з’їхала? Яка дитина? Це не від мене. Роби аборт». І пішов.
Вона плакала цілу ніч. Бабуся, у якої знімала кімнату, вислухала, поохала, а потім сказала: «Якщо вирішиш народжувати — живи, не вижену. Але якщо не народиш — шукай іншу кімнату. Я дітей не вбиваю».
І Марійка залишилася. Народила. Працювала. Жила. Усе заради сина.
А потім бабуся зникла на день. Ввечері зізналася: «Я знайшла адресу батьків Олега. Пішла до них. Він помер, уявляєш… А вони навіть не знали про вас». Марійка мовчи плакала вночі, розуміючи, що навіть якщо й злилася — десь у глибині все ще любила.
І ось, через два тижні після тієї розмови, у двері постукали його батьки…
Зараз все інакше. Квартира — хоч і стара, але своя. Бабуся, яка тепер стала бабусею не лише за статусом, а й за суттю, щодня зустрічає їх із пиріжками. Марійка працює віддалено й підробляє в пекарні. Син росте веселим і добрим.
Вона стоїть біля вікна, обіймаючи теплу чашку, й усміхається.
— Бабусю, а коли ми знову поїдемо до тебе?
— Скоро, мій хороший. Дуже скоро.
Іноді життя робить несподівані повороти. Головне — не боятися йти вперед.
