Щастя на долоні
Марічка дивилася на себе у дзеркало: видовжене обличчя, великий гострий ніс, тонкі губи, а очі холодні, світло-сірі. От такому потворі народитися. Лише волосся подобалося — чорне, густе. Вона носила довгу чубку аж до самої брів.
— Ти в батька. А він був красенем, інакше я б не закохалася. Гірські корені, — заспокоювала матір. — Дорослішатимеш, зрозумієш, що в тебе вишукана краса. Не всі оцінять, звісно.
Батька Марічка не пам’ятала. Він пішов від них, коли їй ще й двох не було. Пам’ятала дядька Ярика — жартовливого балагура з червоним обличчям. Він підкидав її до стелі й сміявся. Завжди приходив із цукерками, медовими пряниками або якоюсь дешевою іграшкою. В дитинстві вона любила залазити до нього на коліна і вдихати його запах. Мати казала, що це аромат дорогих цигарок і горілки. Тоді мати здавалася щасливою. Досі Марічка пам’ятала той запах і вважала його справжнім чоловічим духом.
Коли Марічка підросла, запитала матір, чому вони не одружилися.
— Він був одружений. Мав сина, — у голосі матері навіть через роки відчувалася туга.
Потім з’явився дядько Вітя. Але його Марічка вигнала сама. Він смердів шкарпетками й бензином. Був невисоким, худорлявим, із носом-картоплиною, обвислими губами, через що рот завжди був напіввідкритим. Звисли кутики очей надавали його обличчю сумного вигляду. Посміхався рідко. Завжди приходив із пляшкою вина або горілки та шоколадкою.
— Яка ж вечеря без вина? Для розради після важкого дня, — говорив він, бачачи невдоволений погляд дванадцятирічної Марічки.
Спочатку мати пила мало, але потім звикла. Сама почала купувати пляшку на вечерю. Якщо дядько Вітя не приходив, вона пила одна і плакала на кухні. Марічка вже була не малою й розуміла: так довго тривати не може.
Одного разу, коли матері не було вдома, вона підійшла до дядька Віті й відверто запитала:
— Дядьку Віто, ви ж одружений?
Він зніяковів, заморгав.
— А ти звідки знаєш?
— Ідіть до дружини зараз же, — різко сказала Марічка.
— Ти що собі дозволяєш, дівчисько? Я до твоєї матері прийшов, а не до тебе.
— Значить, і до мене. А ви мені не подобаєтесь. Або йдете, або я розповідаю все вашій дружині, — насупилась вона.
Чи злякався він, чи ні, але після того дня Марічка його більше не бачила. Мати плакала, пила і чекала.
— Годі. Якщо не перестанете, я піду з дому, чуєте? — погрожувала Марічка, виливаючи пляшку в раковину.
Мати голосила, звинувачувала доньку, що через неї не змогла влаштувати особисте життя. Але пити перестала. Колись яскрава рудоволоса красуня приваблювала чоловіків, але з віком зовнішність поблякла, густе волосся пореділо й пожовкло. Чоловіки все рідА коли Марічка вийшла з лікарні, де лежав Данило, вона відчула, що тепер вони були не просто подружжям, а щось набагато більшим – як дві долоні, що знайшли одна одну.
