Дві долі
Соломія йшла вузькими вуличками незнайомого міста. Молода дівчина була в розпачі, вона стискала в долонях маленький папірець, ніби останню надію на краще майбутнє. Вже другий день поспіль вона намагалася знайти роботу, але це виявилося нелегким завданням.
— Дякуємо, ми вам передзвонимо! — як завчена молитва лунала з уст роботодавців.
— Але в мене немає телефону. Я не місцева, а мобільний — надто дороге задоволення для мене, — намагалася пояснити Соломія.
— Дівчино, ви анкету заповнили? Заповнили! Ми розглянемо вашу кандидатуру! — погляд бездушної дівчини з відділу кадрів викликав ніяковість.
«Що зі мною не так? Червоний диплом, вища освіта, знання англійської та французької… Чого їм ще треба?» — мучила себе Соломія.
Стан був критичним. Якщо сьогодні вона не влаштується на роботу, то вечером їй доведеться повертатися додому. Як вона подивиться в очі хворій матері, якій обіцяла, що все буде добре: знайде роботу та допомагатиме їй. І що вона робитиме в маленькому селі зі своєю освітою?
— Добрий день! Я за оголошенням, щодо вакансії, — промовила вона тихим, приглушеним голосом. Вона розуміла, що має розслабитися та показати свою комунікабельність, але страх перед черговою відмовою сковував її.
— Заповнюйте анкету! — фарбована блондинка кинула папірець, навіть не подивившись на претендентку. — Дякуємо! Обов’язково вам передзвонимо! — додала через десять хвилин.
— Але… У мене немає телефону, — ледве не заплакала Соломія.
Блондинка подивилася на неї, ніби на дикунку:
— Це ваші особисті проблеми! Будь ласка, не заважайте мені.
Соломія підвелася і вийшла. Думати ні про що не було сил, останній шанс виявився таким же марним, як і попередні. Раптом двері відчинилися, і в приймальню вбігла елегантна жінка.
— Ярина, постачальники вже були? — спитала вона у блондинки.
— Ні, Ганно Василівно. Мають приїхати з хвилини на хвилину.
— Ви з яким питанням? — звернулася вона до Соломії, але раптом завмерла.
Дівчата дивилися одна на одну, усвідомлюючи, що схожі, немов дві краплі води. Соломія застигла від подиву і не могла вимовити жодного слова.
— Вона щодо вакансії адміністратора. Я намагаюся пояснити, що розглянемо її кандидатуру і передзвонимо, але вона, схоже, погано сприймає, — зі злості додала секретарка.
— Заходьте, — несподівано сказала Ганна Василівна, відкриваючи двері розкішного кабінету.
— Але ж зараз приїдуть постачальники, — промовила секретарка.
— Чудово! Нехай чекають. Ярино, займіться, будь ласка, роботою! — різко обірвала її Ганна.
— Сідайте, — м’яко промовила вона. — Покажіть ваші документи, рекомендації…
— Рекомендацій, на жаль, немає. Я щойно закінчила навчання, — Соломія поклала документи на стіл, не відводячи погляду від своєї двійниці.
— Так, так… Добре, ви прийняті. Коли можете почати стажування? — розсіяно запитала Ганна.
— Зараз! — зраділа дівчина.
— Чудово. Ярина введе вас у курс справи, а потім проведе до ресторану. Там вас зустріне управляючий, Богдан.
Ганна Василівна вийшла, віддала накази секретарці і спГанна міцно стиснула Соломію в обіймах, відчуваючи, як їхні серця б’ються в унісон, і зрозуміла, що нарешті знайшла те, чого так довго шукала – свою справжню родину.
