Сонна подорож до рідного дому
Морозного грудневого ранку Оксана та її чоловік Дмитро вирушили до невеличкого містечка Вишгород, щоб відвідати батьків Оксани. Сніг скрипів під ногами, а небо, затягнуте сірими хмарами, обіцяло заметіль. Попереду була довга дорога, сповнена тривог і несподіванок. Батьки вже чекали на гостей, і, щойно автомобіль зупинився біля знайомого будинку, їх зустріли теплі обійми та радісні вигуки. Разом вони зайшли в затишну хату, де на столі вже диміли гарячі страви. У домі пахло свіжим хлібом, а в грубці тріщали дрова, створюючи атмосферу спокою.
Батько Оксани, Тарас Іванович, відвів Дмитра у вітальню, щоб обговорити «чоловічі справи» — політику, авто та рибалку. А Оксана з матір’ю, Галиною Петрівною, залишилися на кухні, де, як то буває, за чашкою чаю почали розмову про найпотаємніше. Матір хвилювалася: чому молоді досі не думають про дітей? Оксана, усміхнувшись, заспокоювала:
— Усе буде, мамо, не переймайся. Ще рік, і ми вирішимо це питання.
Але в її голосі відчувалася непевність, а в серці — невиразний жаль. Ніч укрила хату, а за вікном завивав вітер, передвіщаючи заметіль. Оксана притулилася до Дмитра, і його обійми були такі ж ніжні, як у перші роки їхнього кохання. Вона засинала, відчуваючи себе в безпеці, але десь у глибині душі вже проростало передчуття лиха.
Зранку їх збудив аромат свіжезавареного каву та рум’яних млинців. Оксана вмилася крижаною водою, струшуючи останки сну, і підійшла до чоловіка. Дмитро, потираючи плече, раптом скрикнув від болю. Його обличчя спотворилося, і Оксана завмерла, схоплена жахом: щось було не так.
— Це знову плече, — пробурмотів він, намагаючись посміхнутися. — Мине, як завжди.
Галина Петрівна, почувши їхню розмову, принесла домашню мазь та теплий шарф. Спритними рухами вона перев’язала руку зятя, примовляючи, що все буде добре. Але Оксана бачила, як він морщиться, і її серце стиснулося від тривоги.
— Оксанко, мабуть, за кермо доведеться сісти тобі, — тихо сказав Дмитро, коли вони залишилися наодинці.
Вона кивнула, хоча всередині все спроВони виїхали в дорогу, і хоч вітер все ще бив у вікна, у серці Оксани вже світилася маленька іскра надії — адже тепер вони були втрьох.
