Якось весною ми з дружиною вирішили поїхати в Ужгород, глянути на цвіт сакури і просто відпочити. На дорогу вирішили багато не витрачати, купити квитки в плацкарт. Не бокові, а напів купе, одне нижнє, щоб їхати хоча б з мінімальним комфортом. Але коли ми зайшли у вагон, то побачили, що одне з наших місць вже зайняте. Жінка в тілі, яка лежала там, тільки глянула на мене і сказала, що залишиться на цьому місці, мовляв, вона інвалід і нагору лізти не може і не буде, а я молодий, маю поступитися.
Але я так не вважав. Звісно, якби людина попросила ввічливо про обмін місцями, пояснила ситуацію і перепросила за незручності, я б не став заперечувати і зайняв би верхнє місце. Та коли просто в очі так нахабно заявляють, що чхати хотіли на тебе і твої права — то вже перепрошую. Спокійно, але наполегливо, я пояснив жінці наші наміри їхати саме на тих місцях, за які ми заплатили гроші, і запропонував пошукати інші варіанти, з ким помінятися поличками — у вагоні їхало багато молоді.
Невдоволена пані перекинулася на дівчину, яка мала квиток на нижню поличку навпроти нашої. Але тій теж не дуже подобалася ідея провести нагорі всі дванадцять годин поїздки. Зриваючися на крик, жіночка вже не стримувала емоції, ображала всіх і все за те, що не мають жодної поваги до інвалідів, звинувачувала у відсутності людяності, весь час показувала на свої милиці. До речі, протягом всієї поїздки я так і не побачив, щоб вона ними користувалася, вони лише кілька разів падали, коли поїзд хитало, заважаючи спати іншим пасажирам. Під час цієї вистави знайшовся хлопець, який сам запропонував ображеній пані зайняти його нижню полицю, хоч і бокову. Тому врешті решт конфлікт було вичерпано, жінка пересунула всі свої речі до нового місця. Слід сказати, що речей було безліч — і валізи з одягом, і пакети з їжею, навіть якийсь стілець, завернутий в газети, і настільна лампа. Я і досі не уявляю, яка мала бути мета переїзду, щоб шістсот кілометрів везти з собою стілець.
Коли потяг зупинився зранку у Львові і поважна сусідка залишала нас, ледь не весь вагон стежив за цим дійством. Молодий хлопець, який напередодні поступився їй своїм нижнім місцем у вагоні, допоміг повиносити весь багаж на вулицю. Звісно, не за один раз, мотався пару разів, і це не дивлячись на те, що жінку зустрічав її син, як ми зрозуміли, спостерігаючи з вікна.
Дивлячись на все це, я переконався, що не даремно відмовився йти на поступки жіночці. Вона явно звикла, що всі навколо мають догоджати їй, у той час, як сама не докладає жодних зусиль для власного комфорту, ще й сили синочка свого береже. Добре було б, якби хоч намагалася ввічливо прогинати свій під себе, а не брати наглістю, бо хіба ж комусь хочеться відповідати повагою на хамство?