Поки живеш, ніколи не пізно. Оповідання
Ну що, мамо, як домовлялися, завтра по тебе заїду і відвезу. Переконаний, тобі там точно сподобається, Богдан метушливо вдягався, зачинив вхідні двері й поспішно махнув на прощання.
Ганна Миколаївна втомлено опустилась на диван. Після довгих вмовлянь вона все ж погодилася їхати, хоча душу точили сумніви. З сусідками на лавці без зупину шепотілись:
Оце твоєму Богданчику аби дбати то доглядальницю найняв, то на відпочинок везе. Не те, що наші діти, ми, грішні, так собі й животіємо.
Та в серці Ганни Миколаївни було неспокійно. Ну нічого, завтра все стане зрозумілим.
Наступного ранку Богдан приїхав рано-ранесенько: чимдуж стягнув мамині валізи, вмостив її в автівку й гайда за місто.
Щаслива! перемовлялись бабці на лавочці, Одним все, а другим як доведеться. Й помічниця у хаті, й відпочинок.
Пансіонат був під Києвом.
Мамо, це майже пять зірок, син благально заглядав їй у вічі.
Коли вони приїхали й ступили на територію, де на лавках сиділи лише люди поважного віку, Ганна Миколаївна зрозуміла: щось тут не те. Хоч і не показала виду, трималася, як годиться.
Перехопила погляд сина, але той одразу відвів очі зрозумів, що вона вже все здогадалась.
Мамо, тут і лікарі, і гуртки, і компанія свіжа. Ти спробуй, поки на три тижні, а там побачимо Богдан не смів глянути їй у вічі.
Їдь, синку, тільки відповіла. І не називай мене «мамулей», кажи, як завжди «мама», гаразд?
Син зітхнув з полегшенням, поцілував у щоку й подався додому.
Ганні Миколаївні дали на вибір: окрема кімната чи з сусідкою. Погодилась на сусідку бути наодинці зі своїми думками зовсім не хотілося.
Вітаю, люба! на дивані вмощувалась елегантна пані, нарешті не одна! Я Маріанна Львівна.
Познайомились.
Кімната хоч у Європу: велика вітальня і дві спальні із санвузлом. Син постарався!
Маріанна Львівна виявилась самотньою й заможною жінкою девяноста одного року.
Дорога моя, я вже натомилася. Хочу, щоб про мене дбали. Свою трьошку в центрі Львова здаю, а сама тут відпочиваю. Тут і догляд, і лікарі, і творчість, і турбота. Квартиру переписала на племінника, а у бархатний сезон мене везуть «на південь» на курорти. А ви що тут, ви ж молодичка ще!
Ганна Миколаївна усміхнулась, але поділитись хотілося.
Не зовсім за власним бажанням. Син давно з дружиною живе окремо. Не зійшлися ми з Надією характерами. Коли заробили своє купили квартиру, зїхали. Спочатку навіть непогано було, та щастя з того мало здоровя підкачало.
Ага, знімаючи бігуді, погоджувалась Маріанна Львівна, до речі, сьогодні танці! Підеш повеселишся?
Ой, дякую, не хочу. Хочу відпочити, відмовилась Ганна Миколаївна, і пішла в кімнату.
Все правильно було: онучка Арсенія вчиться аж у Львові. Обіцяла після навчання приїхати буде де гніздечко вити.
Сама ж винна.
З Надією ми зясовували стосунки то не так, це не те Веня між нами розривався, а я хотіла, щоб він на мій бік ставав. Дурість.
Коли вони пішли спочатку аж легше стало. І ніби почали миритись, часто в гості заходили Та мені знов все не те!
Сама винна.
Здавалось всі мене забули. Почала собі хвороби придумувати, немов безпомічна. Думала частіше приходитимуть. А син мій інакше вирішив може, злякався, може, на роботі забігався…
Про себе тільки думала.
Сама винна.
Спершу доглядальницю одну найняв, потім іншу Жодна мені не до вподоби хотіла увагу рідних, а в результаті ось де.
Арсенія, моя зірочка, дзвонить із міста:
Бабусю, зовсім скоро приїду. Як ти?
Усі гаразд, відповідаю.
Ти не сумуй, бабусю! а донечка щира.
Сама винна.
Богдану наговорила мовляв, уже ліки плутаю, забувати почала. Обдурила.
Думала, може, до себе покличе. А він, мабуть, настрашився вирішив: геть з сил випала. Надія працює, він також хто матір доглядатиме? Ось і привіз сюди до цього п’ятизіркового пансіонату для літніх людей.
Ганна Миколаївна поглянула у дзеркало:
Жінка під вісімдесят, ну і що?
Розум на місці, сили ще є.
Сама винна. Мабуть, так і краще.
Вляглась і заснула.
Три тижні, як вічність, тяглися для Ганни Миколаївни.
Син приїжджав по пятницях. Привозив частування а тут і без того всього вдосталь.
Здавалося б, відпочинок у люксовому готелі! Тільки думка, що це можливо, назавжди, не давала спокою.
Знаєте, ми вашу матусю обстежили. У Ганни Миколаївни зi здоровям усе гаразд, нерви трохи пустують, але то у всіх так, повідомили куратора у присутності Богдана.
І тут Ганна Миколаївна помітила, як він здивувався і справді зрадів. А вона ж думала лиш чекають, коли її не стане.
Та несподівано прилетіла Арсенія:
Бабусю, тато каже, ти тут на відпочинку? Дивне місце! Я вже диплом захистила, вітаю! Ти коли додому? Я повернулась, без тебе холодно. Я з тобою хочу жити, можна?
Серце Ганни Миколаївни завмерло Арсенія така щира:
Тато завтра приїде, ти збирайся, додому їдемо!
Ганна Миколаївна мовчки кивнула мало не розплакалась.
Маріанна Львівна укладає локони перед дзеркалом:
Їдьте, дорога, додому, це ж не ваш випадок, ледь приховуючи заздрість, поправила зачіску. Ви не пані, ви домашня. Стріпнулася й пішла до себе.
Ганна Миколаївна збирала речі, не вірячи, що їде з цього «раю».
Богдан приїхав рано. Зайшов, усміхнувся і лише промовив:
Мамо, й обійняв ніжно.
У машині сиділа Арсенія, і, просто диво, ще й Надія! Переглянулись у душі потеплішало:
«Сама винна. Усіх поучала, командувати любила, життя не давала Та досить. Ось як вони дивляться це ж мої діти!»
Дякую вам, ледве прошепотіла Ганна Миколаївна, сідаючи у машину.
Їхала додому щаслива, радісна.
Все інакше буде тепер. Вона повірила в добре майбутнє.
Адже ніколи не пізно просто жити, бути щасливою і робити щасливими інших.
