Та скільки можна це терпіти!.. То я їм не так, то вдягаюсь не так, та взагалі усе, що роблю, не так! Павло не витримав і зірвався на крик.
Ти ж нічого не можеш!.. Навіть людських грошей до хати не принесеш!.. По господарству допомоги від тебе не дочекаєшся! крізь сльози закричала Орися, Та ще й дітей нема ледве чутно додала вона.
Білка кішка-дівчинка з білорудою шерстю, вже років десять живе в цій квартирі на Левандівці у Львові. Зараз вона, примостившись на найвищій шафі, мовчки спостерігала за черговим буйством батьків. Вона добре знала і серцем відчувала: тато з мамою кохають одне одного, щиро, до сліз Тому для Білки було незрозуміло, навіщо вони вимовляють такі гіркі слова, що всім у хаті потім болить.
Після сварки мама, стиха схлипуючи, втекла у спальню, а тато ланцюжком викурював одну цигарку за одною на кухні.
Білка, як справжня дочка родини, сумно подумала: «Щастя в дім має повернутись А щастя це ж діти Якби тільки вони були»
Вона-то не могла стати мамою її давно стерилізували, а мама лікарі казали, що ще може стати, та щось там не складалося
Вранці, коли Павло й Орися пішли працювати, Білка вперше наважилась потрапити у відкрите віконце і покотилася на балкон до сусідки Лапки.
Тобі нащо ті діти? скривилася Лапка, Наші кожен день бігають то від них ховаюсь, то малюють мене губною помадою, то в обіймах стискають, аж задихаюсь!
Білка зітхнула: Нам треба хороші діти Де ж їх дістати?..
Он, у дворі Машка життя встигла дати Там їх аж пятеро, без догляду, задумливо відповіла Лапка, Хоч вибирай
Білка, тремтячи від хвилювання, спритно перестрибнула з балкона на піддашшя, а потім спустилася у двір. Пролізла між металевими прутами підвального віконця і несміливо покликала:
Машо, вийди, прошу тебе, на хвилинку
З темряви чулось жалібне пищання. Прислухаючись і озираючись, Білка поповзла далі на звук: під батареєю, на жорсткій щебінці, лежали пятеро крихітних, ще сліпих кошенят, тицялись носиками у повітря і голосно кликали маму. Обнюхавши їх, Білка зрозуміла, що Машки не було вже мінімум три дні, а малята дуже голодні…
Докупи зібравши всю свою сильну волю і лагідність, Білка обережно винесла кожного малюка до підїзду. Лягла біля них, притискаючи до тепла свого живота, і з надією вдивлялася у знайому стежку, що веде до будинку. Там ось-ось мали повернутись Павло і Орися.
Вечеря того дня була мовчазною. Коли обоє підходили до підїзду, не повірили своїм очам: Білка, яка ніколи не виходила на вулицю самостійно, лежала на порозі, а біля неї пять різнокольорових кошенят пищать, шукають мамину теплоту.
Що тут відбувається? здивовано прошепотів Павло.
Це ж диво погодилась Орися і кинулась до них.
Принесли котячу родину додому. Павло, спостерігаючи за муркотливим гортанним коробом, обережно спитав:
Що будемо з ними робити?
Я їх вигодую з піпетки Як підростуть знайду добрих людей, роздаю Дівчатам своїм зателефоную тихо промовила Орися.
Минуло три місяці. Орися, оніміла від дивного щастя, погладжувала свою нову бешкетну котячу родину і не раз повторювала: Не буває так просто не буває такого
А потім у них з Павлом вперше за довгі роки були щасливі сльози. Він кружляв дружину на руках, захлинаючись у словах, і не міг зупинитись:
Недарма ж я добудував нашу хату!
Так! Дитині на повітрі буде казка!
І наші котики бігатимуть поруч!
Всі помістимось!
Я тебе люблю!
А я тебе ще більше
Мудра Білка змахнула сльозу життя знову набирає сенсу.
