Дідусеві клопоти
Іван Степанович овдовів півроку тому. Перший гарячий біль відступив, заховався кудись глибоко під серце і застряг там гострою крижиною, лише інколи танучи у найнепідходящі моменти. Зустріне хтось із сусідів: «Ну, як ти, Степановичу, тепер сам-один?» — і в очах діда блисне та сама стара рана.
«Знесилив я, раніш такого не бувало, — думав Степанович і миттю сам собі відповідав. — Та й лиха такого не знав…»
З молодості він жив у селі. Вийшов на пенсію, гадав — ось тепер вільного часу вистачить. Та після втрати дружини час наче зупинився, і Степанович не знав, що з ним робити. Все втрачало сенс… Хіба що молитва у храмі.
Донька вийшла заміж у місті, онука Сашка вже час було вести до школи. На початку літа Мар’яна з чоловіком та сином приїхали в гості.
— Тату, ось тобі вихованця, — почала розмову донька, показуючи на Сашка. — Раніше мати ним опікувалася, а тепер твоя черга: треба зробити з нього чоловіка.
— А чому батько не виховує? — поцікавився Степанович.
— Батько в житті й молотка в руках не тримав. Сам знаєш — Юрко музикант. Баян — його стихія. Восени Сашка до музичної школи віддамо. Може, і до батька в клас потрапить. — Мар’яна зітхнула. — Але виховання має бути гармонійним. Тож допомагай. Хочу, щоб син і на тебе був схожий: таким же майстром і працьовитим.
Іван Степанович усміхнувся й подивився на онука.
— Гаразд, Марусю. Нехай буде по-твойому. Навчу всього, що сам умію. Поки живий…
— Годі, тату, — перебила донька. — Житимемо довго й щасливо. А от з Сашком — допоможи.
Того ж дня дід повів онука до своєї майстерні. Оглянули верстак, полиці з інструментами й почали облаштовувати Сашковий куток.
Спеціально для хлопця дід пристосував старий письмовий стіл, підпиливши ніжки й оббивши стільницю оцинкованим залізом. Потрібні були й інструменти — невеликі, під дитячу руку.
Прибивши над верстаком полицю, дід розклав там дрібні інструменти: молоточки, викрутки, маленькі плоскогубці, мініатюрну ножівку та кліщі. У старих бляшаних коробочках із цукерок, що лишилися ще з його молодості, лежали цвяхи різного розміру.
Сашко був у захваті й не відходив від діда, розпитуючи про кожну дрібницю. Мар’яна ледве змогла покликати їх на обід, після чого вони знову повернулися до «чоловічої справи».
— От і добре. Початок поклали, — сказав увечері дід. — Сьогодні — годі. Завтра рано на рибалку йдемо. Тож треба снасті підготувати та раніше спати лягти.
Минали щасливі літні дні. Мар’яна з чоловіком помітили, що батько ожив, знову випрямився, у очах з’явився блиск.
— Оце так, Марусю, — дивувався Юрко, коли діда не було поруч. — Учителька, а навіть не здогадувалася: і синові добрий приклад, і батька на ноги підняла…
— Усім потрібна увага — і малому, і великому, — тихо відповідала Мар’яна. — Не можна, щоб батько здавався. Тепер частіше їздитимемо. Дякувати Богу, що Сашко йому допомагає. Іншому тільки пляшка в радість — ліки від усього. А тут — онук, як ясне сонечко. Ось і добре. Я завжди знала, що мій тато — людина мудра…
Вона зітхала й йшла в город, як колись її мати. Город і сад мали бути в порядку, щоб батько не відчував, що все розвалюється після її смерті.
Незабаром відпустка Мар’яни закінчилася, вона повернулася в місто, а Юрко із Сашком лишилися у діда.
Та настала осінь, і Сашкові треба було йти до першого класу. На першу лінійку запросили й Івана Степановича. З гордістю вів дід онука за руку. У костюмі й краватці, які він не надягав роками, стояв він на шкільному подвір’ї й хвилювався. Заграв гімн, дід випрямився й міцно стиснув Сашкову долоню…
Тоді Іван Степанович дав собі слово не впадати у відчай, віддати всі сили на виховання онука, допомогу доньці…
Повернувшись додому, ввечері дід сів за стіл, узяв чистий аркуш і, немов першокласник, почав виводити список справ, які треба виконати до наступного літа, до приїзду Сашка.
У переліку було багато: спортивний майданчик, гойдалки, турнік, столик і лавки, пісочниця. На старий тополь біля дороги дід вирішив повісити «тарзанку», згадавши власне дитинство… А ще — відремонтувати місток на річці.
Список щодня поповнювався, ставав довшим і цікавішим. На столі з’явився другий папірець — «бухгалтерія». Там старий записував витрати на матеріали: дошки, кріплення, мотузки, фарбу, пісок. Справ, виявлялося, чимало! Треба було встигнути до зими, до снігопадів, завести матеріали, а в холодну пору робити заготовки в майстерні, щоб навесні споруджувати задумане.
Тепер Іван Степанович був зайнятий, вставав рано й за звичкою писав на паперці план на день, намагаючись його виконатиІ кожного разу, коли садилося сонце, а в саду лунав сміх Сашка, що грався на нових гойдалках, Іван Степанович відчував, як та сама крижина під серцем поступово тане, залишаючи після себе лише теплу вдячність за ці маленькі радості, що знову наповнили його будинок життям.
