— Оксано, вона ж із «довеском»! Чи тебе це влаштовує? Марина сперлася на тин і хитро всміхнулась, дивлячись на сусідку. Краще не міг знайти? Ти ж, наче, нормальний хлопець, не горбатий, не косий. Дівчат у нашому селі повно, а ти он, яку собі вибрав!
Оксана тільки зітхнула. В душі вона собі не хотіла визнавати, що вибір сина її бентежить. А від Марини, зі старою образою, це ще й удвічі болючіше чути.
— А мені діти радість, Маринко! Що ж в ній такого поганого? Молода, гарна, спокійна та порядна, це я точно знаю. А що з дитиною Хіба це лихо? Не нагуляла, а в шлюбі народила. Те, що вдівцем залишилась у такому віці, то ми всі під Богом ходимо. Вигодуємо, виховаємо бодай би мені ще одного онука. Тож не треба зайвого говорити на вустах!
Оксана стисла губи та легенько прогнала сусідського кота, який тягнувся по тину до її двору.
— Привчився сюди ходити! Трьох курчат вже моїх украв, Марино! Своїм смугастим придивляйся, бо випущу Жука потім сама ж пожалієш.
— Ой, налякала! Марина вперла на тин пухкого кота. Хто ще кого буде ганяти! Все в мене під контролем. Якщо б не був такий вигадливий, уже б давно вигнала. Та від мишей рятує. А що поробиш інстинкти.
— А хай би ті інстинкти у твою хату пішли!
— Оксано, я ж забула! Банки! Варення вже готове, певно.
— Тут балакаєш, а домашні на городі по вуха, ще й варять те варення.
— Та то Оленка. Вчора приїхала допомагати.
— Оленка твоя ж вагітна, нібито?
— Та всі на городі пораються, а вона варення розливає не може сидіти без діла. Ото невістка золото!
— То ж чого свою «золоту» за очі хвалиш, а в лице човгаєш?
— Для порядку! Марина хитро сміється. Ти, коли свекрухою станеш, теж приклад бери. Будеш надто добра на шию сідають і ніжки звісять!
— Поміркуємо! махнула рукою Оксана. То що, банки дати чи обійдешся? Мені не до балачок робота не чекає.
Випровадивши Марину, Оксана взялась за тісто. Завтра син повертатиметься з міста привезе Людку знайомитись. Наречену Оксана відклала миску з тістом і сперлася руками на стіл, вдивляючись у вікно. Що буде…
Люду вона не знала. Чула про неї лише, та якось здалеку бачила, коли до сестри у сусіднє село їздила. Дівчина як дівчина: світловолоса, великоока. Якраз під стать її Ярославу. Та, власне, не дівчина вже, а молода жінка. Вдова, має хлопчика десь років три. Доля до Люди жорстока: з раннього дитинства батьків не стала, дід з бабою виростили її, видали заміж. Не встигли й правнуком порадіти, як чоловік в аварію потрапив. Залишилася сама з дитиною на руках. Як таку не пожаліти! І все ж… Оксані ближче би було співчувати здалеку серце за сина боліло.
Після смерті чоловіка Ярослав став її єдиною опорою. Раділа, що він поряд, але й хвилювалась: дорослий, пора власну сімю створювати, а він тягне. Усі питання віджартовував, мовляв, чекає справжнього кохання. А недавно оголосив: знайшов Люду. Оксана одразу до сестри зібралась розпитати, що і як. Та Галина їй суворо:
— Чого розпанікувалась, як курка на греблі?
— Та, що ж за людина, а як приведе, що тоді?
— Приведе, Оксано, але ненадовго.
— Це як?
— А Ярослав хіба не сказав, що дідовий дім я на нього переписала? Жити там, певно, не зручно хатина стара, але земля добра, розбудують все собі.
Думки роїлися у Оксани в голові. Син поїде а вона? Було б між селами рукою подати та автобус їздить. Але одне діло, як він під боком і щовіку в господарстві поможе, а зовсім інше власне життя устроє, а їй вже й не заходити часто, тільки на свята…
— Засумувала? Не рада, чи що? Галина сіла поруч, вже мякше. Відпускати треба, Оксано. Виріс. Пора й свій дім.
— Вірно кажеш, тільки переживаю: а якщо не вдасться? А якщо там не складеться? А ще дитина…
— А ти слухай: у селі в нас дівчат чимало, але про жодну з них, як про Люду, такого доброго не скажу.
— От це і лякає все надто правильно в неї.
— Тобі догодити важко! Була б погана тішилась би? Головне щоб жили. Не зроби помилки, яку потім сама собі не вибачиш.
— Якої ще помилки? Оксана аж притомилася.
— Не приймеш сина втратиш. Він її по-справжньому любить.
Слова сестри заплуталися в душі колючим клубком. Оксана випрямилась, розтерла закляклі руки й повернулась до тіста. Зустріне так, щоб Люда й не подумала, що тут небажана. Липові слова переконають несерйозно, важливо діями. А там покаже час…
Малесенькі, духмяні пиріжки вкладала рядком на велике блюдо. Як колись чоловік любив: «Семечки, не інакше! Скільки не їж мало!». Він тоді її руки цілував. Оксана ховаючи сльози, обіймала його. Як не вистачає зараз Віталія! І поради, і спокою…
Ніч видалась тривожною. Сон не брав, чекала ранку…
Люда за Ярославом тихо стояла, боялася глянути в очі майбутній свекрусі. Маленький Марко совався на руках, все роздивляючись. Собака Жук на ланцюгу мовчки крутив головою. Кіт десь помахав хвостом на подвірї. Марко аж потягнувся за ним мама тільки:
— Побудь спокійно.
— Відпусти, хай побігає. Я Жука зачиню нема чого боятись, бачиш, все на виду, Оксана розглядала невістку.
Яка ж вона худенька, бліда. Не скажеш, що цього жвавака на руках її син. Щось озвалось у серці Оксани, розтопивши тривогу. Марко впевнено підійшов до її ніг, знизу вдивляючись:
— А куди кіт побіг?
— Кого ти бачив? тривожно питає Оксана. У мене кота нема. Де бачив?
Марко махнув рукою далі по подвір’ю. Оксана:
— Хутко ловимо! Знову за курчатами полізе!
Марко сміючись помчав за господинею. Кота підловили біля курника.
— Ой, злодій! А ну геть звідси! Оксана скинула черевика у його бік.
Дивлячись, як Марко радісно хитався, сміялась і вона. Добрий хлопчик, прудкий й ласкавий торкнув курчатко, а взяти в руки боїться.
— Він маленький!
Оксана жестом підкликала хлопця і вже за кілька хвилин Марко сидів на колінах і наминав пиріжки. Під ловкий погляд Люди, що зиркнула на Ярослава, Оксана всміхнулась:
— Добрий у тебе хлопчик, Людко! Розумний, і з апетитом. Мрія кожної бабусі.
Зрозумівши, як видихнула Люда, Оксана відчула як, зникає клубок тривоги. Все ще стривожена, та легше дихається.
Ярослав, жартуючи, обговорював весілля; Люда мовчала, у тарілку втупившись. Лиш як син вийшов, Оксана прошепотіла:
— Чого тихенька? скубла волосся Марку, підсовуючи вишні. Їжте, мій хороший! Солодка.
— Та що казати Я просила Ярослава без весілля, розписатись тихо…
— А він не хоче?
— Не слухає. Каже: такого не можна родина чекає…
— Десь і правда його в словах. Тож не мовчи і ти. А чому бурно весілля лякає?
Люда підняла сірі очі на Оксану хвилину мовчки вдивлялась і сказала:
— Боюсь. Щастя тишу любить. Вже була у мене гучна свадьба. А вийшло
— Не бійся, доню. Знаю, що чоловіка втратила, і те болить. Та якщо кохав, то радів би твоєму щастю. На кожного, на роду записано й горе й щастя. Все приймати треба. Вдячно, чи як інак кожен хай сам вирішує. Від долі не втечеш.
— Я боялась
— Чого?
— Що осудите.
— За що?
— Що заміж іду. Та за Ярослава. Він міг хоч кого вибрати, а щастя дісталось мені
Марко запабігався у Оксани на колінах, вона спустила його на підлогу.
— А ти хто? сері очі, як у Люди, з цікавістю дивились в Оксану.
— А я тобі бабуся тепер, Марку. Кажи: бабця Оксана.
— Добре! важливо кивнув.
Весілля зробили, як хотів Ярослав. Родичі трохи погомоніли, але коли Оксана губи вже стискала від недоречного жарту швидко стихли.
Майже з рік прожили Ярослав із Людою в будинку Оксани. Вона вже й забула свій біль. Дивилась, як Люда турбується про сина і зрозуміла пора відпускати ті тривоги. Не без труднощів, але приймала усе.
— Чого мовчиш, Людо? Хоч раз поплач! Ярославу розкажи, стане легше і тобі, й Оксані, Марина корову жене з-за воріт.
— Й переругаємося всім? Мати з сином пересваряться? Добра порада! сміється Люда.
— Горда ти, Людо. В житті не допомагає.
— Добре, що своїм розумом живу і менше доброхотів слухаю, усміхається й іде в хату.
Марина фиркає і нова балачка розноситься по вулиці.
Будинок, до якого Ярослав взявся зразу, як одружився, готовий переїхали. Господарство, городи Час летить. Відчула Люда щось не те пішла до лікаря.
— Що значить вагітна? здивувалась.
— Чому це так дивує? Не бажаний малюк?
— Та ви що?! Навпаки. Просто… з першою дитиною все інакше було.
— Поїдете на збереження. Всі зусилля докладемо лиш бережіть себе й маля.
Оксана в той самий день приїхала допомогти з Марком. Люда відкрила аж здригнулась.
— Що сталося? тривожно запитала Оксана.
— Та нічого. Якось ви так сердито виглядали, аж подумала, що сваритись будете…
Оксана тільки зітхнула: «Ця Марина, та ще й зранку отруїла настрій…» Прийшла їй думка у дорозі: коли вже в самої на серці кішки скребуть що казати про невістку.
— Що, мало, що з «довеском», ще й хвора? Можна ще й відмовитись
— Яка ти людина, Марина! Як тебе мати не вберегла? Що тобі Люда зробила, що так ненавидиш?
— Ніхто вона мені! огризнувшись, Марина відійшла. Та мир вам, нехай буде все добре!
Оксана відвернулась, стримуючи себе.
— Не звертай уваги, Людо. У мене, от є такі сусідки лихих на язик багато.
— Заспокойтеся, мамо. В лікарні не хочу, але якщо треба для малюка, то все витримаю. З Марком справитесь?
— Хіба я не впораюсь? Все буде добре!
Ярослав відвіз Люду у лікарню, пішли довгі дні чекання. Тиждень, другий і вже лікарі задоволено кивають.
— Ще трохи й додому. Маєте з ким залишитись?
— Маю. Свекруха помагає, з сином справляється.
— Свекруха, ще й добра? Зазвичай скаржаться.
— В мене свекруха чудова! Не анекдот.
— Та це рідкість пощастило!
Тим часом Оксана шукала вже голову: Марко з ранку пропав. Дитино слухняне, без дозволу не виходив у двір, а тут зник. Поки все встигла готувати хтось має додому, щоби все свіже. Марко був у дворі, щось майстрував у пісочниці. Лише на хвильку відвернулась від плити вже нема.
— Марку! Де ж ти? вийшла у тапочках спереч.
Діти на вулиці чинили бешкет із песиком Марко хотів захистити того цуцика. Увірвав калитку, серйозно заступався за щеня. Хулігани зникли, песик притих. Марко пригорнув цуценя і згадав: якщо загубився треба стояти на місці. Сів біля чужої брами на лавці.
Оксана шукала на всіх навколишніх вулицях. Думала, далі не міг відійти.
Ярослав саме приїхав з лікарні ворота відчинив, машину загнав, дружину в дім завів.
— Де Марко?
— Мабуть, у магазин із бабцею.
Пішов слідом.
Оксану перестрів за дві вулиці.
— Що трапилось?
— Пропав мій Марко! Вийшов із подвір’я і слід простиг.
— Мамо, спокійно. Я тут по далеких, ти тут ближче. Не кажи Люді. Їй хвилюватись не можна!
Через годину Ярослав знайшов Марка той спав на лавці з песиком у обіймах.
— Оце справжній охоронець навіть спить на чатах! всміхнувся. Прокидайся, синку.
— Тату… Я сидів, як ви казали, і ти мене знайшов.
— Молодець. А песик буде нашим?
— Можна?!
— Що за хата без собаки!
Повернули додому. Оксана, побачивши, розплакалась міцно притисла Марка.
— Більше так не роби, чуєш? Пощастило, що знайшли!
Марко тільки: «Я не хотів, бабусю!»
Люда дізналась про все пізніше Марко мовчав, бо знав: мамі не можна зараз хвилюватись. Вже першого вечора разом купали щеня й потішно змагались, хто кого міцніше обійме.
— Я так скучила!
— А я ще більше!
Донечка у Люди народилася вчасно криклива малеча, Галинкою нарекли, на честь бабусі. Оксана раду розцвіла, приїжджала в гості при будь-якій нагоді. Спершу боялась, чи Люда не триматиме зла, але невістка жодним словом не докорила.
— Міг же у мене так само втекти. Не картайте себе, мамо. Йому все живе, як брат.
— Добрий росте найкраще!
Оксана помагала, поради лішні не давала руки вільні залежались. Коли чула Людине «Дякую, мамо!» могла гори звернути.
Дивлячись, як Марко вже біг назустріч обійняти, як сяє Люда, передаючи Галинці бабусині руки, Оксана розуміла все правильно було, все недарма.
— Знов до онучки біжиш? Марина стояла біля воріт. Балуватимеш не одумаєшся!
— До онуків, Марино. В мене двоє.
— Так тільки одна твоя!
— Двоє, Марино, обидва мої. І онук, і онучка. Де тобі зрозуміти, може?
— Ну, здивуй!
— Любов це справа обопільна. Щоб тебе любили, варто й самій постаратися. Оце й люблю я, і люблять мене діти й онуки. А тебе?
— Мене поважають!
— І це непогано. Та, як на мене, любов краща. А, Марино? Оксана підморгнула, глянула на годинник. До автобуса вже йти час, а її вже чекають.
Цього року я зрозумів просте: родина це там, де ти готовий відкривати серце і для «довесків», і для нових скарбів. Любов справді як тісто робиш з душею, а вони будуть рости, наче пиріжки, доки ділишся теплом.
