Донька здала батька, як непотрібну річ: історія, що розриває серце
Павло Іванович ніколи не міг уявити, що свій вістр зустріне за ґратами чужого порогу, під наглядом медсестер і серед тих, кого покинули власні діти. Він завжди вірив, що заслужив інше — повагу, тепло, спокій. Адже все життя працював, годуючи родину, будуючи щоденність навколо єдиної радості — дружини Ганни та доньки Соломії.
З Ганною вони прожили понад тридцять років у злагоді. Після її смерті три роки тому в домі стало пусто та холодно. Єдиною втіхою залишилися Соломія та маленька онука Марійка. Він допомагав, як міг — доглядав дитину, віддавав пенсію на продукти, сидів з нею, коли донька з чоловіком йшли у кіно чи на роботу. А потім раптом усе змінилося.
Соломія почала пильнувати, коли батько затримувався на кухні. Її дратували його кашель та кроки. «Тату, ти вже пожив, дай іншим жити!» — чулося все частіше. Потім почалися розмови про «чудовий будинок для літніх», «затишний пансіонат із лікарями». Павло намагався спростувати.
— Соломіє, це моя хата. Якщо тісно — переїжджай до свекрухи. Вона ж сама у великій хаті живе.
— Ти ж знаєш, що ми з нею у ворожнечі. І взагалі, не починай! — злісно відрізала донька.
— Тобі просто оселя потрібна. Краще б на своє заробила, а не виганяла батька!
Після цієї розмови вона назвала його «егоїстом», погрожувала, що «все одно знайде правду». Через тиждень він сам зібрав речі. Не тому, що хотів. А тому, що стало нестерпно почуватися зайвим у власній хаті. Він пішов мовчки. Соломія сяяла. Майже на руках винесла.
У пансіонаті йому дали маленьку кімнатку з вікном та старим телевізором. Павло проводив дні у дворі, під відкритим небом, серед таких самих покинутих, як він.
— Діточки вас сюди відправили? — якось спитала сусідка по лавці.
— Так, донька вирішила, що я заважаю, — відповів він, тримаючи сльози.
— У мене те саме. Син поставив дружину вище за мене. Вигнали, як собаку. Я — Надія.
— А я — Павло. Приємно познайомитися.
Вони подружилися. Було легше переносити біль, коли поряд — той, хто розуміє. Так минув рік. Донька жодного разу не подзвонила. Не приїжджала. Не писала.
Одного разу Павло сидів із книгою, коли раптом почув знайомий голос.
— Павле Івановичу? Не очікувала вас тут побачити, — здивувалася його колишня сусідка Олена, лікарка, що приїхала оглядати мешканців.
— Так. Ось уже рік тут. Як бачиш, став непотрібним. Ні дзвінка, ні вісточки.
— Дивно… Соломія ж казала, що ви купили хатину у селі, виїхали на спокій.
— Краще б я справді виїхав… А не зник тут, за парканом.
Олена похитала головою. Але після огляду повернулася. Не могла викинути ту розмову з голови. Через два тижні знову приїхала — вже з пропозицією:
— Павле Івановичу, у моєї матері в селі стоїть порожня хата. Вона недавно померла, господарство продане. Хата тепла, міцна, поруч ліс, річка. Якщо хочете — живіть там. Сама їхати не збираюся, а продавати шкода.
Павло мовчав, а потім розридався. Чужа людина запропонувала те, на що рідна донька навіть не поглянула.
— Чи можу я ще попросити? Тут є жінка… Надія. Їй тебе ніхто не потрібний. Хотів би, щоб ми разом туди поїхали.
— Звісно, — посміхнулася Олена. — Якщо вона згодна — без проблем.
Павло підбіг до Надії:
— Збирайся! Поїхали! Хата в селі, свіже повітря, воля. Нам там буде добре. Навіщо нам це все?
— Поїхали! До нового життя!
Зібрали речі, купили продукти та вирушили. Олена сама їх відвезла, не хотіла, щоб тряслися у автобусі. Павло обіймав сусідку, не знаючи, як подякувати. Він лише попросив: «Тільки доньці не кажіть. Навіть чути про неї не хочу».
Олена посміхнулася й кивнула. Вона не зробила нічого великого. Просто вчинила по-людськи. А це сьогодні — вже подвиг.
