Дочка, якої ніколи не було
— Може, досить вже волати?! Усі за сусідніми столиками на нас дивляться! Добре, що моїх друзів тут немає, а то я б від застидження згорів! — зневажливо і з роздратуванням виголосив Кирило.
— Кириле, навіщо ти так… — ледве видала дівчина, що сиділа за столом навпроти, і почала ще сильніше ридати.
— Знову двадцять п’яте! Про що ти говориш? Хіба ми домовлялися про дитину?! Познайомилися, покохалися — на цьому, зрештою, й кінець! — сказав Кирило так голосно, що перехожі в кафе почали на них поглядати.
— Що ти таке говориш? Ми ж любимо одне одного! Ти зізнавався мені у своїх почуттях! Ти казав… — Аля не встигла закінчити, бо Кирило її перебив.
— Слухай, досить вже цього… казав… не казав… Я взагалі через кілька днів їду до Америки разом з батьками. Ми вже продали дім тут, батько перевів усі активи. Отже, як кажуть, адьєс, красуня! — молодий чоловік промовив ці слова й знову глянув на плачучу дівчину.
— Кириле… — тихо і повільно проговорила вона, намагаючись впоратися з новою порцією сліз, що зрадницьки хлинуло з її очей.
— Офіціанте, рахунок можна?! Скільки можна чекати?! — Кирило підняв руку, жестом показуючи офіціантам, що йому потрібно розрахуватися якомога швидше.
Офіціанти забігали, Кирило відмахнувся, дістав з гаманця кілька складених удвоє купюр і недбало кинув на стіл.
— Короче кажучи! Я вже запізнююся, твої істерики мені набридли. Я тобі нічого не обіцяв і нічого подібного не казав! Я пішов, якщо хочеш, можеш замовити ще щось, тут вистачить. — сказав Кирило, жестом вказав на гроші і попрямував до виходу.
Аля дивилася йому вслід, закрила обличчя руками і заплакала ще сильніше. За хвилину біля столика з’явився офіціант. Молодий чоловік забрав гроші зі столу та почав прибирати чашки з-під випитої кави.
— Ще щось бажаєте? — ввічливо запитав офіціант.
— Ні. Дякую. — Аля сказала це тихо, намагаючись не дивитися на офіціанта своїми заплаканими очима.
Вона повільно встала, взяла зі стільця свою сумку та теж попрямувала до виходу. Автомобіля Кирила біля кафе вже не було. Він поїхав.
Аля вийшла з кафе, і свіже повітря подіяло на неї заспокійливо. Слізи висохли, і більше не котилися по щоках. Той факт, що вона ще кілька хвилин тому плакала, видавали лише набряклі повіки. Дівчина машинально дістала з сумочки маленьке дзеркальце і вологу серветку, прибрала змазані сліди туші і пішла геть від проклятого кафе.
Ходити додому не хотілося. Дівчина повернула в невеликий сквер, де ще в шкільні роки любила гуляти з однокласниками.
Присівши на лавочку, вона одразу ж згадала безтурботні шкільні роки. «Як же тоді все було просто і зрозуміло, і все життя ще попереду. А проблеми… З усіх проблем лише те, що на найближчій суботі в танцювальному залі скасували дискотеку та поставили двійку з географії. А тепер! Тепер моє життя катиться в прірву! Що тепер буде?! Іти позбавлятися дитини чи народжувати, щоб вже через кілька місяців поповнити ряди матерів-одиначок, виховуючи дитину самій, працюючи на двох роботах, адже інакше просто не прокормити!» — подумала вона про себе, і сльози знову зрадницьки хлынули з її очей.
— Дівчино, у вас сталося щось лихе? Можу чимось допомогти? Ось, візьміть, будь ласка, хустинку. — вона почула приємний чоловічий голос і побачила руку, що протягнула до неї паперову хустинку.
Аля взяла хустинку, а потім підняла голову і подивилася на того, хто пропонував допомогу.
— Альонко! Це ти?! — захоплено закричав чоловік.
— Толя… — розгублено відповіла Аля і спробувала встати з лавочки.
Толик відразу ж обняв її, постійно повторюючи:
— Альонко! Альонко! Я так радий тебе бачити! Ти не уявляєш, тільки сьогодні вранці про тебе мамі розпитував!
Через кілька секунд він нарешті відпустив дівчину з обіймів.
— Чому ти тут сидиш одна, плачеш?
— Та ось йшла повз, зайшла в наш скверик, згадала шкільні роки і накотило… — Аля на ходу вигадала цю історію, аби не розкривати істинні причини свого душевного стану.
— Зрозуміло. Ти така ж вразлива, як і раніше! І все ще така ж красива, навіть ще красивіша!
Дівчина поглянула на колишнього однокласника і всміхнулася.
— Альонко, а ходімо в кафе. Я знаю, тут є недалеко кафе, посидимо, побалакаємо.
Анатолій вказав рукою в бік, де розташовувалося те саме кафе, з якого Аля тільки що вийшла, заливаючись слізьми. Повернутися туди дівчині не хотілося.
— Слухай, давай не в кафе. Може, тут прогуляємося, а потім у парк? Поїмо морозива. Погода гарна, — запропонувала Аля.
— Ну тоді давай, — усміхнувся Толик.
Вони гуляли в парку кілька годин, згадували шкільні роки. На цей час Аля навіть забула про Кирила та свою незаплановану вагітність.
— А ти, досі не одружений? — обережно запитав Толик.
— Ні. Не склалося, — багатообіцяюче відповіла дівчина.
— От і в мене не склалося, — не то радісно, не то зневірено відповів Толик.
Аля і Толик почали зустрічатися ще в шкільні роки. Тоді всі називали їх «женихом і нареченою», батьки вже потроху готувалися до весілля.
Але все змінила банальна і всім до болю знайома ситуація. Анатолія на рік забрали в армію. Аля чекала його пів року, а потім зрозуміла, що закохалася.
Антон, так звали нового коханого, спочатку красиво доглядав за Алею. Вона думала, що от-от хлопець зробить їй пропозицію. Але він не квапився. Вони зустрічалися чотири роки, і навіть пробували жити разом. Тільки щось у стосунках було не так. Одного разу Аля застала Антона з іншою. Він просив вибачення, але дівчина вирішила, що такі стосунки їй не потрібні.
Кілька місяців Аля жила в пригніченому стані, намагаючись забути про зраду. Потім зустріла Кирила. Дивовижним чином ситуація повторилася. Аля щиро закохалася в галантного молодого чоловіка. Він красиво доглядав, дарував дорогі подарунки. Аля знову повірила в справжні почуття, була готова створити сім’ю. Але для самого Кирила все те, що відбувалося, було не більше ніж розвагою. Як тепер з’ясувалося, на момент початку відносин Кирило вже знав про свій швидкий переїзд до США. Просто потрібно було з кимось весело провести час. Для цієї мети він і вибрав красуню Алю.
Толик не гнівався на дівчину за те, що не дочекалася. Завжди був людиною раціональною і розважливою. Про своє рішення Аля повідомила йому в листі. У відповідь він лише побажав їй щастя. Однак повернутися після служби в рідне місто не захотів, поїхав до Києва і планував там залишитися назавжди.
В столиці за ці п’ять років хлопець встиг отримати освіту, зустрічався з дівчиною, знайшов роботу. Особисте життя не склалося, на підприємстві відбулося скорочення, під яке і потрапив Анатолій, як останній найнятий працівник. Не довго вагаючись, хлопець вирішив повернутися в рідне місто. На стосунки з Алею він не розраховував, адже був упевнений, що вона вже давно вийшла заміж.
А тут виявилося, що доля приготувала Толіку такий неймовірний сюрприз. Його улюблена дівчина не лише не заміжня, але й вільна від відносин. Зрозуміло, що Толик вирішив скористатися наданим шансом.
…З моменту їх зустрічі в сквері пройшло два місяці. Толик і Аля почали зустрічатися. Хлопець щиро радів усьому, що сталося в його житті останнім часом. Аля теж зрозуміла, що досі закохана в Толю. Спокою дівчині не давало лише те, що під серцем вона носила чужу дитину. Щораз, готуючись до побачення, вона усвідомлювала — ці стосунки приречені.
Толик знову запросив кохану в ресторан. Вони повечеряли, а потім хлопець дістав з кишені піджака обручку і зробив дівчині пропозицію.
— Ну що, ти згодна вийти за мене заміж і, як кажуть, провести усе життя разом, у горі та в радості? — усміхаючись, запитав Толя, упевнений, що кохана погодиться.
— Ні, — відповіла Аля та опустила очі.
— Як—ні? Чому ні, Аля? Ми ж любимо одне одного! Куди ти?
Дівчина заплакала і побігла до виходу.
Пройшло десять років…
— Мам, а хто сьогодні забереться мене з подовженого дня? Ти чи тато? — спитала Лада за сніданком.
— Не знаю. Вечором подивимося, доню. — відповіла Аля, скручуючи чоловіку бутерброди.
— А ми з мамою разом за Тобою приїдемо! І рвемо в кіно! Сьогодні ж п’ятниця! — радісно сказав Толя, що зайшов на кухню.
— Ура! Татку! Ура! В кіно… — закричала з радістю Лада.
— Їж, бо в школу запізнишся.
Толик подивився на дружину, яка щось нервово набирала на екрані смартфона.
— Це що, знову він? — запитав він Алю.
— Так. Толя, він пише, що через суд відбере Ладу і повезе в Америку. — сказала Аля та заплакала.
— Це потрібно припиняти. Дай мені його номер, я сам з ним поговорю.
— Ні, Толя. Я про тебе переживаю.
— Все буде добре. Ладо, ти готова? Пішли!
Анатолій з донькою вийшли з під’їзду.
— Опа! От до кого Алька пішла! Бувший жених! — сказав Кирило, що стояв біля під’їзду.
— Ладо, йди в машину. Мені потрібно поговорити з дядьком.
Дівчинка слухняно пішла і сіла на заднє сидіння.
— Значить, Алька тебе, як оленя, обманула. Ти хоч в курсі, що чужу дитину виховуєш? Ти ж для неї запасний варіант і все. — ехидно сказав Кирило. — А любить вона мене!
— Значить так! З Алею ми любимо одне одного. Виховую я свою дитину. А ти був найбільшою Аліною помилкою, яку вона виправила. Іди звідси, і щоб я більше не бачив тебе! Інакше буде гірше…
З цими словами Толя толкнув Кирила. Той споткнувся, але встояв на ногах.
— Тату, ти скоро? Ми запізнимося в школу!
— Іду, доню.
Анатолій і Лада поїхали. Кирило дивився вслід від’їжджаючому автомобілю і усвідомлював, що зазнав поразки. Сам від себе намагався відповісти на питання — а чи варто спробувати боротися? Боротися за любов, якої немає. І за доньку, якої у нього ніколи не було. І не буде…
Ввечері він вилетів і більше ніколи не повертався в рідне місто. Іноді потрібно ставити крапку, хочеться продовження…
