Олена Іванівна акуратно тягнулася до стиглих яблук на гілці. Спина відгукнулася звичним болем, але вона не звернула уваги урожай цього року видався на славу. Ренет Симиренка як на підбір: крупний, ароматний, з приємною кислинкою. Саме те для варення, яке так полюбляє її зять Андрій. А онучка Софійка буде рада яблучному пирогу до чаю, коли приїде на вихідні.
Мамо, ти знов на драбині? голос доньки ззаду змусив Олену Іванівну здригнутися. Скільки разів казала: поклич мене чи Андрія, ми самі зберемо!
Наталка, її донька, стояла на доріжці, уперши руки в боки. У білій блузці, з акуратно зачесаним волоссям, вона виглядала чужою серед яблунь та грядок із петрушкою.
Та я ж обережно, Наталко, винувато усміхнулася Олена Іванівна, злазячи з драбини. Нащо вас турбувати? У вас і так роботи по шию.
Ось саме тому, кивнула Наталка, забираючи у матері кошик з яблуками. Андрій третій день документи готує, я клієнтам не встигаю відповідати, а ти тут на висотах літаєш. Ще впадеш що ми з тобою робитимемо? Мені немає коли по лікарнях возитися, мамо!
Олена Іванівна мовчала. Що тут скажеш? Діти виросли, у них своє життя, свої клопоти. Наталка з чоловіком дрібний бізнес мають магазин будматеріалів у районі. Весь час у дзвінках, на зустрічах. Не до матері.
Мам, нам треба серйозно поговорити, Наталка віднесла кошик на ґанок і повернулася. Ходімо, сядемо.
Серце Олени Іванівни стиснулося. Цей тон вона добре знала так донька починала, коли мала намір оголосити щось важливе, але не дуже приємне.
Вони сіли на лавку під черешнею. Колись Олена Іванівна сама фарбувала її у блакитний колір. Фарба подекуди облупилася треба б підновити, та завжди не було часу. Тепер, схоже, і не буде.
Мам, памятаєш, ми з Андрієм казали про розширення справи? почала Наталка, дивлячись кудись у простір.
Памятаю, як же, кивнула Олена Іванівна. Хотіли другий магазин відкривати, в іншому районі.
Так. І ось все складається. Кредит схвалили, приміщення знайшли. Але потрібні додаткові кошти на ремонт і першу поставку товару.
Олена Іванівна напружилася. У неї були невеличкі заощадження «на чорний день», але вона б віддала їх доньці без вагань, якби та попросила.
Наталко, якщо тобі потрібні гроші…
Ні, мамо, не в цьому річ, перебила її Наталка. Ми вирішили продати дачу.
Що?! Олена Іванівна не повірила своїм вухам. Яку дачу?
Цю дачу, мам, Наталка обвела рукою ділянку. Наш сусід Васильович давно хотів розширитися, запропонував гарну ціну. А нам гроші терміново потрібні.
У Олени Іванівни закрутилася голова. Продати дачу? Та як так? Адже це їхнє сімейне гніздо. Тут ще її чоловік, Микола, власноруч будинок ставив, сад садив. Тут Наталка виросла, на цих грядках вчилася городництву. Тридцять років вони з чоловіком тут проводили літа, а після його смерті вона взагалі переїхала сюди жити з весни до пізньої осені.
Але як же… я? тихо спитала вона. Куди ж я подінуся?
Мам, ти ж розумієш, що в твоєму віці важко самій на дачі, Наталка поклала руку їй на плече. Ти й будинок не можеш як слід утримувати, і з ділянкою не справляєшся. Сад занедбаний, дах тече. Ми з Андрієм не можемо постійно сюди приїжджати, щоб лагодити. А в тебе ж є квартира у місті, затишна. Навіть не подумай, що ми тебе на вулицю виставляємо.
Але я не хочу в квартиру, Олена Іванівна відчула, як до горла підступають сльози. Наталко, я тут живу. Тут мої квіти, мої грядки, сусіди, з якими я дружу. Як же так?
Мам, це не обговорюється, голос Наталки став твердішим. Рішення прийняте. Васильович дає хороші гроші, і ми вже домовились. Документи готуються. У тебе два тижні, щоб зібрати речі. Що захочеш забереш, решту… ну, якось розберемось.
Два тижні?! Олена Іванівна не могла повірити. Як же так швидко?
Краще швидко, ніж тягнути, різко сказала Наталка. І ще, мам… дача офіційно записана на мене й Андрія, ти ж памятаєш? Ви з татом переоформили ще десять років тому, щоб потім не було мороки зі спадщиною.
Олена Іванівна памятала. Як не пам’ятати? Микола наполіг: «Нехай краще зараз все оформимо, поки живі й здорові. А то знаєш, яка тяганина буде». І вона погодилась. Як вона могла подумати, що власна донька виставить її з дому, який вони з чоловіком будували власними руками?
Мам, не дивись на мене так, Наталка підвелася. Ми не від гарного життя це робимо. Бізнес або розкриється, або закриється. Іншого шляху нема. А дача… що дача? Шматок землі, який лише сили й гроші забираІ коли через рік на порозі її дачного будиночка зявилася Наталка з купою скарг на те, що новий магазин збанкрутував, а Андрій пішов до іншої, Олена Іванівна просто запросила її на веранду чаю з яблучного варення, промовивши: «Дивись, доцю, як яблунька знову цвіте життя, воно завжди знаходить спосіб почати спочатку».
(Якщо потрібен ще якийсь варіант закінчення скажіть!)
