**ДОЧКА**
Навіщо дівчат саміх пускають? Ще зовсім дитячі, а вже автостопом їздять, Леонід пригальмував, побачивши, як дві підлітки відчайдушно махають руками. Давно не бував у сусідньому районі потреби не було. А й місце там таке, ніби тупик: дорога кінчається, а далі вже гори.
Куди вам треба? запитав Гордієв, висунувшись у вікно.
До Яремче підвезите! Дівчатам років тринадцятьчотирнадцять. Прості джинси, футболки, легкі курточки, світлі чубчики та щирі, наївні очі.
Та це ж не близько… Та ладно, мені по дорозі. Залазьте.
Леонід одразу взявся за виховання любив вчити інших. Малі ще, щоб автостопом їздити. Ось ви мене не знаєте, а вже в машину сіли.
Дядечку, та автобуса немає. Ми в райцентр їздили, а звідти вже на попутці. Сюди добралися, тепер знову голосуємо.
Все одно треба було чекати автобус, Леонід обернувся і зустрівся поглядом з однією з дівчат: очі блакитні, такі щирі, довірливі видно, що вірить кожному слову.
Та куди ж ваші батьки дивляться?
Та ми вперше так їдемо. Ви ж хороший, одразу видно.
Оце мені малявки! Звідки вам знати, хороший я чи ні? Леоніду стало приємно від дитячої похвали. Хоча… правда, я справді хороший, згодом додав. Але до інших не сідати. Зрозуміли?
Зрозуміли.
Гордієв міг би висадити їх на трасі село вже виднілося за кілометр. Але, відчувши себе опікуном, звернув.
Та в нас грошей мало, злякалися дівчатка. Ви тут зупиніться, ми дійдемо.
Не розмовляти! Довезу як треба.
Олену висадили на першій вулиці, а Настя жила майже в центрі. Леонід навіть шкодував, що не побачить Олениних батьків щоб сказати, щоб більше одну не пускали.
Ось наш дім, тут зупиніться, Настя махнула рукою, очі у неї засяяли, ніби вона не зранку виїхала, а тиждень тому. Я вам ще гроші принесу!
Не треба грошей, води принесіть. Батьки вдома?
Повинні бути. Не встигла договорити, як відчинилася калітка. Поряд з машиною зявилася жінка у хустці та робочому одязі видно, з городу.
Це як розуміти? Чому не автобусом? схвилювалася мати.
Ось і я кажу: дві дівчинки на трасі, голосують… Ризиковано. Не треба пускати дітей самих у дорогу, хоч тут і близько.
Та до райцентру завжди їздили автобусом, виправдовувалася жінка. Дякую вам вона замовкла. Водій зняв кепку, і тепер сумнівів не лишилося: перед нею Гордієв. Колись жили в одному селі.
Льоня? вона стягнула хустку, прискіпливо роздивилася.
Так, Леонід… А ти… Віра Воронова… Оце так зустріч, ледве впізнав.
Та й ти не хлопчик уже, лисина пробивається, а ще й не старий.
Гордієв трохи зніяковів. То… твоя донька?
Моя, Льоня, моя, вона обернулася до доньки: Іди, Настю, додому, обід на плиті.
Дівчинка цікаво подивилася на водія та пішла.
Моя, звісно, моя. Я від неї не відмовлялася, як ти.
Леонід спочатку остовпів, потім занервував.
Ну, це як сказати… Була розмова, але ж нічого невідомо…
Як же невідомо? Ти ж одразу сказав, що це мої проблеми. От і вирішили, що краще поїхати, а там побачимо.
Все одно несподівано… Я просто підвіз, хто б знав. А скільки Насті?
Чотирнадцять. Не помітив, що на тебе схожа? Я спочатку й не дуже порівнювала, а тепер тебе побачила… схожість очевидна.
Ну і що ти хочеш? Леонід вже готувався сісти в машину.
Нічого, Льоня. Раніше не благала тебе й зараз нічого просити не буду. І не треба нам від тебе нічого. Сказала, щоб знав.
Ну тоді поїхав. Він швидко сів у авто та вже завів двигун, як раптом Віра підійшла і постукала по вікну.
Він неохоче відчинив.
Забула сказати «дякую», що підвіз доньку. Щиро дякую. Оце так зустріч за стільки років… Може, раз у житті таке буває. Все одно дякую, що до самого дому довіз. Виходить, хоч раз у житті рідний батько стане в пригоді. Вона відійшла і махнула рукою.
Леонідові нічого було відповісти. Він поїхав далі. І всю дорогу лаяв себе за те, що збентежився. Адже чутки ходили, що Віра залишила дитину. А він робив вигляд, що його це не стосується. Відраховувався тим, що все вийшло несподівано.
Згадав своє життя. У достатку, дружина підприємиця, два магазини, він їй допомагає. Але своїх дітей поки нема. Виховує сина дружини від першого шлюбу, а про спільних дітей вона навіть не заїкається. Зайнята. Леонід зітхнув, згадуючи Настині очі свої власні.
Подумав, що може колись завітає… Але одразу ж відігнав цю думку, бо згадав погляд Віри минулого не повернеш. І згадав дружину беззаперечний авторитет у родині. І знову злякався, як чотиМихайло міцніше обійняв Настю, дивлячись, як дружина сміється через сльози, і зрозумів, що найкращого подарунку, ніж їхня маленька родина, йому ніхто і ніколи не дарував.
