— Ми з чоловіком не були проти раннього заміжжя дочки. Ольга вийшла заміж шість років тому, відразу по закінченню університету, — розповідає моя подруга Тетяна, — Я звісно не була в захваті від цього. Тому дочці я чітко сказала, що на нашу з батьком допомогу вона може не розраховувати. Якщо забажала створювати власну сім’ю — то вже варто стати самостійною. Тому будь добра сама шукай роботу, шукай квартиру, оплачуй комунальні послуги, забезпечуй себе та сім’ю. Треба вміти вчасно прощатися з дітьми.
Подруга з чоловіком мешкають у трикімнатній квартирі. Вони мають також ще одну квартиру, яку здають в оренду. Вони з чоловіком звикли жити розмірено, у спокої, самі для себе. Однак їхній спокій нещодавно порушив дзвінок свахи.
— Дочка з чоловіком, як виявилося, зібралися у відпустку! — не приховує емоцій подруга, — Їдуть на десять днів відпочивати за кордон, лише вдвох, дітей з собою не беруть. Їх вони залишають на наших сватів. Діти ще маленькі — меншій лише півтора роки, та й син не набагато старший. Сваха дзвонила аби дуже акуратно поцікавитися чи зможу я на декілька днів взяти онуків до себе.
Подруга категорично відмовила матері зятя. Адже для подруги бачити дітей 2 рази в рік лише на великі свята — це вже забагато. А тут її на кілька днів просять дітей забарати.
— Правильно, що відмовилася, адже гірше було б, якби погодилась і не впоралась з дітьми. Ви відразу все сказали, тому свати не мають на тебе ображатися, — кажу подрузі я.
— Так і я не розумію чому у них образа на мене. Адже я нічого не обіцяла, тому нічого не винна. Свати ж з онуками носяться, як з писаною торбою. Та й молодій парі вони у всьому допомагають. Ось сват дочці хорошу роботу знайшов. Батьки зятя їм і квартиру купити допомогли, віддали своє авто, роблять їм дорогі подарунки, онуків няньчать постійно. Сидять з ними весь час.
— Я такого зрозуміти не можу — до старості возити дітей на своїй шиї. А цим дітям уже по тридцять років скоро! — не заспокоюється подруга, — Найгірше те, що діти вважають, що ми з чоловіком теж зобов’язані з ними носитися. З себе зняти і дітям віддати, адже вони молоді, їм потрібніше. Але діти вже дорослі лоби, їм пора нам допомагати, а не навпаки.
Я в цьому не підтримую подругу, мені важко це зрозуміти.
— Ну не знаю, мені було б якось незручно виставити дочку з дому, сплавити чужим людям . То виходить, що не ти, а чужі люди її на ноги поставили, усе їй дали, усім забезпечили. Та й досі їм допомагають.
— Та хай роблять, що забажають! — обурюється подруга, — Я вже тут ні при чому!
— То очікуй в старості відповідного ставлення від них, — говорю я подрузі.
— Не знала, що ставлення можна купити за гроші! Ну я не знаю! Мені такого купленого ставлення не треба. Поки що ми з чоловіком самі якось собі раду даємо, а там побачимо.
А як ви вважаєте?
