На 47-й день народження я накрив стіл на трьох — одне місце болісно пустувало. Два роки мовчання від моєї доньки, Соломії, перетворилися на тиху скорботу. Але того вечора старенька листівка, знайдена у шухляді, змінила все, що я думав.
Я акуратно поставив останню тарілку, пальці тріпотіли. На столі — три прибори. Два для нас, один — незайманий.
Третя тарілка з приборами, яку я ставив щорок, сиділа на тому самому місці, де ніхто не сидів вже два роки. Але я все одно клав її. Це стало вже ритуалом.
Богдан стояв біля раковини, витираючи руки хусткою, такою тонкою й вицвітлою, наче вона пережила сотні обідів.
Він подивився на зайвий прилад і тихо спитав:
— Це… для Соломії?
Я лише кивнув, не віддаляючи погляду від столу. Усе виглядало занадто ідеально.
М’ясна запіканка парувала посередині, розповсюджуючи затишний аромат. Картопляне пюре — ніжні хмаринки з золотистими озерцями масла. А посеред у насолоди — мій торт. Маленький, круглий, зі свічками у формі четвірки й сімки.
Я вже й торт не любив.
Богдан запалив свічки. Полум’я танцювало, наче намагаючись підняти мені настрій.
— Нумо,— прошепотів він, ледь посміхаючись.
Але я бачив — він підносив мене, чекаючи, що ось-ось зламаюсь.
Я заперечливо похитав головою, дивлячись на порожній стілець навпроти. Він мовчазно дивився у відповідь.
Два роки. Жодного дзвінка. Жодного повідомлення.
Навіть «З днем народження».
Ніби вона зникла, а я не мав права голосно сумувати.
Я зробив глибокий вдих, який починається в животі й болісно досягає грудей. Потім взяв телефон.
У контактах вона все ще була «Моя Донечка». Я ніколи не міняв.
Натиснув «Виклик».
Гудіння лунало, наче кроки темним коридором.
Потім — обрив.
— Вона ще не готова,— прошепотів я ні до кого.
Богдан обійняв мене. І я розсипЯ обійняв її міцніше, ніж коли-небудь, і в цю мить зрозумів, що ніякі слова не потрібні — головне, що ми знову разом.
