Роман, у нас дівчина 3500! зі щастям вигукнула Ганна у слухавці.
Я стояв під вікнами роддому в Києві, махав дружині, що тримала в руках немов крихту життя.
У нас донька. Ятато! Ганно, а хіба не хлопчик нам обіцяли?
У слухавці запанувала тиша, а потім вона мяко прошепотіла:
Напевно, помилилися
Я розвернувся і пройшов повз щасливих батьків, що малювали на тротуарі слова кохання і запускали в небо повітряні кульки, мимо розкішних машин і зібраних біля них родичів. Я завжди мріяв про синанаступника, про продовження роду. Поки Ганна ходила вагітна, я уявляв наш спільний майбутній день: ось ми з ним граєм мяч у дворі, ось ми на риболовлі, ведемо чоловічі розмови і приносимо мамі щедрий улов, а ввечері всі разом за столом ділимось враженнями, і він мій син, моя гордість.
Ганна довго не могла зачати, ми їхали на обстеження навіть до відомого лікарянауковця, а лише через пять років вона подала радісну новину.
Ромчику, ти?! почув я позаду голос… Я обернувся це був Паша, мій товариш зі студенських лав.
Скільки років, скільки зим, як ти? запитав він.
Приїхав до мами, трохи захворіла, потрібен догляд, вона у мене тут одна, батько пять років вже не живе. А ти? відповів я.
З роддому йду, дружина народила дочку.
Вітаю! А чому ти не радий? усміхнувся приятель.
Та
Він оглянувся, помітивши кавярню за кілька кроків, і запросив зайти, поговорити.
Тож хлопчика чекав? Всі ми чекаємо синанаступника, це нормально. Колинебудь я, як і ти, готувався стати батьком хлопчика, а жінка народила дівчину.
А як твої? Приїхали з тобою? спитав я.
Паша опустив погляд і мовчав, а потім його очі наповнились такою глибокою, немов зафіксованою всесвітньою тугою і безнадією.
Я один, сімї більше немає. Романе, розмова не в часі, у тебе ж радість.
Що сталося? запитав я.
Аварія не хочу згадувати. Я вже рік один, думаю навіщо переїхати до мами, знайти роботу, відремонтувати квартиру.
Ми довго сиділи, згадували студентські роки, спільних знайомих, ділилися планами на майбутнє. Я залишив Паші телефон, сказавши, що він може дзвонити в будь-який час доби.
Наступного ранку з величезним букетом улюблених гіацинтів Ганни і звязкою повітряних кульок я поспішив до вікон роддому.
Ганно! вигукнув я, почувши її голос у слухавці.
Прости мене! Я так щаслива за нашу довгоочікувану донечку! На кого схожа?
На тебе, Романе, на твоє обличчя!
Справді? Я вчора був…
Не треба, я все розумію перебила мене жінка.
Роме, дівчинка здоровенька, спокійна, їсть і спить, а уві сні посміхається. Скоро випишуть, побачиш сам.
P.S. Дітей більше у нас не було, пологи були тяжкими, і їхні наслідки сильно вплинули на її здоровя.
Минуло двадцять років, донька виросла розумницею й красунею, ми її дуже любимо і пишаємося нею, Паша став хресним батьком. Я досі вдячний йому за розмову, що відкрила мені очі і, перш за все, навчила цінувати і любити всіх, хто зараз поруч.
