Добре, моя мама таки мені повірила.
Це сталося минулої Великодньої ночі. Було вже пізньо, десь о восьмій, якраз на Страсний четвер. Я йов темною вулицею, де горіла лише одна ліхтарня. Навкруги було немов у чорному мішку. Раптом я помітив у далечині величезну тінь. Це точно не була людина — вона не йшла, а ніби плила в повітрі, не видаючи ні звуку, не змінюючи форми.
Чим ближче я наближався, тим сильніше відчував її присутність. А потім — раз! — і тінь зникла, ніби її й не було. Я завмер на місці, не розуміючи, що це взагалі було. А найстрашніше те, що всього за кілька будинків звідти починається цвинтар…
З того часу, як тільки опиняюся на тій вулиці, намагаюся не дивитися в темряву. Бо раптом вона знову з’явиться…
