Щоденник.
Вчора Ганна, моя сусідка, знову поділилася своїми турботами на сходовій клітці. Привела їй невістка внучку на вихідні, і Ганна бідкається, що та зовсім нічого не їсть: «Мама казала, що принцеси мало їдять!» говорить, зїсть дві ложки борщу й годі! А ж жалість бере зелена вся, як весняна трава!
Від самого початку Ганна не прийняла свою невістку, Стефанію. Побачивши її вперше, відразу вирішила: «Не до пари моєму Остапу!» Старша від нього на цілих сім років. Він щойно школу закінчив ще юнак, а вона вже доросла жінка.
«Він і дівчат до неї не знав!» обурювалась Ганна кожного разу, коли заходила до мене на чай. «Заманила його, досвід свій показує, та й усе!»
А Стефанія й справді була красива: струнка, завжди вишукано вбрана, просувалася карєрними сходами. Я не розуміла, чому Ганна так проти хлопцям завжди подобались яскраві жінки, і тут є на що око покласти.
Стефанія й харчувалася правильно, і доньку так виховувала: не переїдати, стежити за собою, думати про власне здоровя.
Через кілька місяців знайомства Стефанія завагітніла. Що це випадковість, чи помста свекрусі, яка вже тоді палиці в колеса вставляла, невідомо. Та вже було байдуже: Остап твердо вирішив буде сімя. Йому щойно виповнилося 18, а Стефанії 25.
Остап вступив до коледжу й одночасно почав працювати, бо треба ж було якось возити молоду сімю. Спершу орендували кімнату, згодом взяли власне куточок у гуртожитку.
Вони були щасливі, але Ганна не здавалася: тут Стефанія не так борщ зварила, тут сорочку не випрасувала, тут дитину не тим одягла. Які б догоди не були все не так, все не те. Синіла Стефанія від тих закидів, а Остапові ще й на вухо нашіптувала.
Стефанія поступово відійшла від спілкування з Ганною. Сама водила доньку й у садок, і в гімнастику, й у шаховий клуб. Ледве встигала після роботи спершу в садок, потім по секціях… Сама ще спортзал, майстер по манікюру, перукар… Дома її майже не було.
Остап повертався з навчання/роботи, а вдома порожньо: мала на заняттях, Стефанія або з нею, або кудись поспішає по справах.
Якось ввечері у двері постукала їхня сусідка з гуртожитку Світлана, вдова з двома підлітками. У спільній кухні прорвало кран просить, мовляв, поможи, бо вже все затоплює.
Остап руки мав «золоті», одразу поміг: воду перекрив, гайку знайшов, усе полагодив. Тим часом Світлана на плиті варила макарони з биточками й у подяку пригостила обідом. Остап із радістю бо Стефанія, чесно кажучи, рідко коли смажила котлети чи пекла пиріжки, часу й справді не вистачало на все.
Відтоді Світлана все частіше кликала його на вечерю. Поки дружини й донечки не було, вони сиділи на кухні, теревенили, ліпили вареники, пекли паляниці. З часом усе так закрутилось, що між ними промайнула іскра, непомітно самі для себе не могли вже один без одного уявити вечори.
Але у гуртожитку все життя на видноті. Хтось із «добрих» сусідів доніс Стефанії, що її чоловік частенько у гостях, і навряд читати книжки ходить.
Вибух скандалів був не менший, ніж вибух на Черкаському ринку: цілий поверх гукав. Гордості Стефанії вистачило зібрала Остапові речі й винесла в коридор. Куди йти? До батьків далеко, вже ніч залишалося тільки до Світлани, яка охоче його прийняла.
На той момент їхній доньці, Олесі, було 6, Остапу 25, Стефанії 32, Світлані 39.
Ганна, дізнавшись, що син пішов до іншої, ще й старшої аж на 14 років, раптом замовкла. Все життя гризла Стефанію за вік, а тут мовчить і ні пари з вуст…
Я й досі не розумію: це прийняття чи усвідомлення програшу?
Пройшло вже чимало років від того їхнього розлучення вже десь з 15. Остап і досі живе з Світланою, мають спокій і злагоду, хоч спільних дітей і не нажили. Зараз Остапу 40, Світлані 54. Ганна їх приймає, слова наперекір не скаже, в домі тиша та мир. Я дивлюсь на Остапа і бачу: щасливий.
От цікаво, чи можливо справжнє щастя, коли дружина старша за чоловіка?
