Я сиділа та обідала в кафе на літній веранді. До мене підійшов хлопчик та сказав:
-Тітонько, дайте хлібчика, будь ласка… — жалісно попросив маленький.
Я переважно не даю милостиню же6ракам, але тут такий маленький хлопчик, на вигляд йому було рочків шість-сім. Так ще й не гроші попросив, а їжі. Я не змогла йому відмовити та подумала, що хлібчик занадто мало для дитини, щоб поїсти.
-Слухай, хлопчику, як тебе звати? – усміхнувшись сказала я.
—Данилко. – відповів він.
-Данилко, дуже приємно, я Ася. Давай краще я тобі млинців замовлю, будеш? – хлопчик з широкою посмішкою погодився, але майже одразу зробив похмуре лице та сказав:
-Але можна я декілька млинців візьму з собою? В мене є сестричка Яринка, вона теж їсти хоче…
-Звісно що можна.
Так я замовила йогурт, млинці та какао. Хлопчик просто накинувся на їжу. Видно було, що давно не їв, та й що не з благополучної сім’ї. Я вирішила дізнатись більше про Данилка та допомогти чим зможу.
-Данилко, а ви з Яринкою з ким живете?
-З прабабусею, але в неї дуже маленька пенсія, тому я ходжу та добуваю нам хоч щось поїсти.
-А де батьки?
-Батьки… Не знаю. Тата я ніколи не бачив, а мама… як тільки народила Яринку – пропала і не приходить більше…
-А ти ходиш в школу?
-Ні, наступної осені маю піти, але лише якщо бабуся знайде моє свідоцтво про народження, бо не пам’ятає де поклала. А Яринці такий папірчик навіть не давали.
-Як це не давали?
-Мама її в ванній народила. Я бачив через щілину і чув як мамі кричала.
Від почутого я побіліла просто. Як це так? Мала дитина бачила пологи матері. Та від такого видовища чоловіки дорослі втрачають свідомість, а тут маленька дитина.
Коли Данилко доїв я запропонувала провести його додому та сказала, що хочу познайомитись з його сестричкою та прабабусею, на що він радісно погодився. Ми загорнули декілька млинців та пішли. По дорозі ми зайшли до супермаркету та я накупила продуктів, щоб їм було що поїсти.
Ми прийшли до будинку, в якому знаходилась квартира Данилка. Цей будинок здавалось ось-ось впаде. Я не думала, що хтось ще живе в таких будинках. Ми зайшли до квартири. В ній було бідно та трохи брудно, в кімнаті на ліжку лежала бабуся та стогнала. Видно було, що їй дуже погано. А дворічна дівчинка сиділа біля неї на ліжку та гралась якимись ганчірками. Це були єдині іграшки в квартирі. Я спробувала поговорити з старенькою:
-Бабцю Яно, як ви себе почуваєте?
-Погано… дуже погано, доню… Посидь будь ласка з малечею…
-Обов’язково! Зараз викличу вам карету швидкої допомоги.
Швидка забрала стареньку. Сказали, що їй потрібно лежати в стаціонарі. А дітей я взяла до себе. Хоча я не мала намірів всиновлювати їх. Але все ж забрала, бо моя тринадцятирічна донька дуже полюбила малюків та не хотіла нікуди їх віддавати. Всиновити мені б не дозволили без чоловіка, але дуже допомогло те, що ми з чоловіком не розлучені офіційно. Та й ми з ним залишились в дружніх відносинах, тому як тільки він почув всю цю історію то підіграв та допоміг всиновити Данилка та удочерити Яринку.
Бабусю ж ми помістили в дім для літніх людей. Там їй буде краще ніж в аварійному будинку. Та й там хороші умови, харчування та за потреби нададуть якісну медичну допомогу.
Ось так я стала багатодітною та щасливою мамою цих двох янголят, які опинились у настільки важкій життєвій ситуації.
