До кого ви? Ганна Степанівна разом з Дмитром вийшли на ґанок і дивилися на гостю. Я до Ганни Степанівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я дочка Івана старшого сина Ганни Степанівни.
Ганна Степанівна сиділа на лавці, залитій золотим промінням, і ковтала перше весняне тепло. Нарешті прийшла весна. Лише Господь знав, як вона пережила цю зиму.
«Ще одну таку не витягну!» подумала вона й з полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки чекала її. Грошей на похорон назбирала. Сукню купила.
Ніщо більше не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Степан Григорович, могутній як дуб, і четверо дітей три сини й донька. Жили дружно, рідко сварилися. Діти виросли та розлетілися, немов птахи з гнізда.
Старші два сини вступили до університету, потім роз’їхалися по містах. Середній вчився погано, але став успішним підприємцем, який згодом перебрався за кордон. Донька теж не залишилася в селі махнула до Києва й незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідували батьків. Писали листи, а з появою телефонів дзвонили. Потім пішли онуки. Ганна Степанівна брала стару валізку й їхала до когось із них у няньки.
Але й онуки виросли. Все рідше кликали бабусю, все рідше лунали дзвінки. А про те, щоб приїхати до неї, і зовсім забули не до того було. Робота, сім’я, власні діти.
Востаннє всі зібралися, коли не стало Степана Григоровича. Здавалося, такий здоровий чоловік проживе сто років але вийшло інакше.
Провівши батька, діти роз’їхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але потім і ці розмови зникли.
Ганна Степанівна пробувала дзвонити сама, але швидко зрозуміла, що їй не раді, і відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей згадував про неї тоді вона тиждень ходила із посмішкою.
***
Якось вона знову сиділа на лавці, коли почула:
Добрий день, тітонько Ганно! За тином стояв молодий хлопець і усміхався. Пам’ятаєте мене?
Вона примружила очі:
Дмитро? Це ти?
Так, тітонько! він зайшов у двір.
Дмитро був сином сусідів, які пиячили без кінця. В її пам’яті він назавжди залишився голодним хлопчиком. Вона годувала його, віддавала старий одяг і пускала переночувати, коли батьки влаштовували гулянки.
Не довго ті прожили. Дмитра забрали в дитбудинок, і з того часу вона його не бачила.
Де ж ти пропадав стільки років? зраділа вона.
Спочатку в дитячому будинку, потім армія, потім навчання. А тепер повернувся додому. Буду село піднімати!
Що там піднімати? махнула вона рукою. Усі роз’їхалися.
Та нічого! Я собі впораю!
І в Ганни Степанівни почалося нове життя. Дмитро влаштувався до Петренка, найзаможнішого фермера в селі.
У вільний час він лагодив свою стару хату, що дісталася йому від батьків, і не забував про Ганну Степанівну допомагав по господарству. Вона ж його називала не інакше як «синочком». Так вони прожили три роки.
Їду, тітонько, сказав одного разу Дмитро. Петренко зовсім зазнався. Працювати змушує, а платити не хоче. Поїду на заробітки.
Їдь із Богом, сину!
І знову вона залишилася сама. Іноді від самотності навіть плакати хотілося. Так і жила, чекаючи кінця. Але щось тримало її тут.
***
Добрий день, тітонько Ганно! вона підвела голову й побачила знайоме обличчя.
Дмитро? Невже ти?
Я, тітонько! Високий, гарно одягнений хлопець зайшов у двір. Повернувся! Назавжди!
Ой, радість моя! заметилася вона. Заходь, чайку поп’ємо!
Чай це добре, усміхнувся він. Я тільки додому зайду, гостинців вам принесу!
Незабаром вони сиділи за столом, пили чай із старовинних чашок і розмовляли без кінця.
Я вже й на той світ зібралася, Дмитре, зітхнула Ганна Степанівна.
Та годі! засміявся він. Я приїхав тепер ми з тобою заживемо! Грошей заробив, ферму відкриваю. Тобі ще рано!
Господарі! Хтось є? раптом почувся жіночий голос.
Ганна Степанівна визирнула у вікно у дворі стояла дівчина в легкому пальті й туфельках на підборах.
До кого ви? вона з Дмитром вийшли на ґанок.
До Ганни Степанівни! Я правнучка її. Дочка Івана старшого сина.
Вони переглянулися.
Я дзвонила, але телефон не працював. Тому вирішила приїхати так.
Заходь! запросила Ганна Степанівна, а Дмитро взяв валізу.
Правнучку звали Олеся. Вона розповідала, що не любить місто, хоче жити в селі, а батьки не розуміють. Дід Іван запропонував їй пожити тут.
Я поживу до сесії я заочно вчусь і по
