Для села це була нечувана, дивна новина: брат Ярини став їй чоловіком. Сусіди сторожко спостерігали з-за тинів, вітаючись хіба крізь сон. Вони зєднали на один двір свої господарства, оселившись ніби у туманному колі, огородженому низькими, старими вербами. Вдвох пололи город, лагідно гомоніли із гусьми, садили у баняки пшоно із картоплею. Але як тільки Ярина подавалася до храму, її життя стало дивним і незрозуміло змінилося.
У когось доля навдивовижу легка, мов літнє сонце за хмарами, а котромусь дістається мандрівка крізь ожеледицю й терники годі знати, кому що накреслене. Ярина матері не памятала, бо та розчинилась у сірому ранковому мареві, ледве дівчинка народилася. Батько, Іванко, зостався сам із малою без роду, без прихилку, наче хата у заметіль. Деякі люди шепотіли: може, віддати дівчинку до сирітського дому? Але Іванко вперто хитав головою, ніби у сні, непорушно: «Ярина моя кровинка, моє сонце поміж свинцевих хмар».
Щодня до їхнього обійстя приходила сусідка Соломія вдова, у якої підростав син 13-річний Остапко. Вона приносила вечірню юшку, купала Яринку, годувала її узваром із сухофруктів, носила на руках, коли та ридала у лютневу завиюху. Ярина дивилася на Соломію своїми волошковими оченятами і вперше мовила: «Мамцю»
Соломія стала ясна, як повний місяць дивне тремтіння пройшло по обличчю. А з очей Іванка градом упали сльози: «Чуєш, Соломіє? Дівча покликало тебе мамою. Будь нею, як зірка у ніч». Він дивився у її очі, поки вони розтаяли в тиші. «Згодом поговоримо, — зніяковіла Соломія, — зараз повечеряймо».
Вона була старша від Іванка на десяток років. Та не це тривожило жінку вона не знала, чи зрозуміє це Остапко. Але хлопець по-дорослому мовив: «Мамо, ми й так сімя, вже давно». Свої двори вони поєднали, огородивши вертелом і гроном, разом обробляли землю, лагодили паркан, ділилися людською теплотою. Очі Соломії світилися ласкою, мовби вона молоділа щодня. Проте їхнє спокійне щастя було коротке. Одного вечора, коли Іванко розчісував гривку свого коника у бузковому тумані, кінь раптово вдарив його копитом. Біль ударив у живіт, голосно вирвався з грудей Соломія вибігла, мов примара, і побачила, як Іванко корчиться. Викликали швидку швидка мов піна схопила чоловіка, але марно лікарі боролися три доби. Доля ковтнула Іванка у чорний сон.
Соломія вдруге залишилась вдовою сорок ще не було. Остап вступив у будівельне училище, і там же отримав притулок із теплим ліжком харчувався у столовій, а вдома Соломію чекала мала Ярина. Зі стипендії Остап купував дівчинці гостинці: то цукерку, то ткану ляльку, то стрічку у косу. Ярина бігла до нього зусібіч: устромлялася до грудей, сідала на коліна й обіймала. Якось Остап подарував Ярині керамічну ляльку, і вона прошепотіла: «Дякую, татку» Очі Соломії затуманилися, вона побачила розгубленість сина: «Не бери до серця. Ярина розглядала фото справжнього тата й питала, де він. Я сказала далеко. То, певно, у тобі впізнала, та й мине».
Та Ярина вперто кликала Остапа татком, так і прижилося це імя, ніхто вже не звертав уваги. Після училища Остап відслужив у війську, повернувся додому підтягнутим, мужнім. Соломія чекала невістку, але рік за роком Остап ніби жив у іншому сні: дівчат не бачив, вечорів у клубі не марнував. Як примара, лагодив хлів, город, стелив рогозини на підлогу. «Для Ярини, казав, он як красуня росте»
Восени Соломія збирала картоплю, й раптом упала у темряву втратила свідомість. Кілька днів не могла підвестися, ноги були, що у ваті, затерплі думки. Остап повіз її до обласної лікарні у Полтаву. Діагноз прозвучав, як потріскане дзеркало: пухлина мозку. «Забирайте маму додому, там і відійде», мовив лікар. Світ перекіс став туманом для Остапа.
День і ніч біля Соломії Ярина: втирала сльози під хустину. Не розуміла, як далі жити без доброї, мякої мами. Перед смертю Соломія попросила залишити її з Остапом наодинці. «Не залишай Ярину, синку, ти їй не рідний, але нікому не буде ліпше, як з тобою», шепотіла крізь сірі марева. Після похорону Остап пригадував ці слова й тільки згодом збагнув мати просила побратися з Яриною. Хіба це можна? Адже був для неї братом, батьком ще й чоловіком має стати? Ні, це неможливо
Остап оселився у своїй хаті, пересовував грубку і віконці, як йому було до вподоби. Ярина не розуміла: чому він її уникає, якби тінь розтеклася серед ночі? Їй бракувало його сміху, розмов, підтримки. А одного дня, увечері, зауважила, що між їхніми дворами постав новий паркан.
Раз голова колгоспу, де Ярина працювала рахівницею, дав їй премію три тисячі гривень. Вона купила пляшку шампанського, коровай та пішла до Остапа. Постукала стоїть на порозі, мов намальована писанка. «Відзначимо мою першу премію, Остапко?» слова падали, як свічки у воду. Щоки палали, серце хотіло вилетіти з грудей.
Остап скамянів, його погляд завис між димом і світанком не міг сказати ані слова. Він уже знав, що закоханий у Ярину. Виходить, мати відчула це серед сну?
Напруження висіло у повітрі, як сіно на кроквах. Ярина обривками слів і довгими паузами мовила: може, це хибно, несхвально, гріховно, але без нього вона як верба без води. Інший їй не потрібний.
У неділю Ярина пішла на сповідь. Священник, уважно вислухавши її крізь сонячний серпанок, дозволив вінчання кровно вони чужі.
Так Остап, який був їй братом і татом, став чоловіком. Уже тридцять років Ярина з Остапом виховали двох синів, мають чотири онучки мов четверо сонечок. Люди перешіптувались, але ці двоє знають: якщо в душі оселилася любов треба мати терпіння переступити людські засуди і берегти власне щастя, аби воно не згасло у вихорі років.
А ще Ярина з Остапом впевнені: Господь так укладає на цьому білому світі материнське серце завжди бачить за обрій і не помиляється у долі своїх дітей.
