— Олю, я маю тобі дещо сказати. Ти дуже подобаєшся мені, давай одружимося. — погляд Вітьки був повен рішучості.
— Хіба ж цього достатньо для шлюбу? Тут справжнє кохання потрібне. — Оля поклала руку хлопцеві на плече і вдавано відштовхнула його. — Рано мені ще заміж, спочатку потрібно вступити до університету, вивчитися, а там вже якщо не перехочеш, подивимося.. — Оля побачила, як Вітька одразу спохмурнів, він виглядав збентеженим і таким кумедним, що вона вголос розсміялася.
Хлопець дивився на її витончену шию і ямочку між ключицями і так хотів пригорнути її до себе.
Оля ніби прочитала його думки, одразу стала серйознішою і заквапилася піти геть. Дівчина знала, що він буде проводжати її поглядом, тому їй хотілося якнайшвидше зникнути з поля зору.
Минуло дванадцять років, і лікар Ольга Олексіївна вийшла з потягу на вокзалі свого рідного міста разом з сином семи років. Чоловік допоміг їй знести важкі валізи. Зустрічали її батьки.
— Онучку! Як же ти виріс, вже зовсім дорослий! Донечко, яка ж я рада вас бачити, ну нарешті ви приїхали — мамі на очі навернулися сльози, вона по черзі обіймала то доньку, до хлопчика, і вже роздивлялася їх.
Слідом за нею підійшов і батько, він привітався, хоч і не так бурхливо, взяв всі найважчі валізи і поніс їх до автівки. Всю дорогу мама розповідала Олі про родини їх знайомих, у кого що змінилося в житті, що нового трапилося у місті за той час, що доньки тут не було, але дівчина тільки удавала, що слухає, думками вона була зовсім в іншому місці.
Дивлячись із вікна машини на вулиці, де минуло її дитинство, Оля мимоволі порівнювала все з Києвом, і місто здавалося геть маленьким, сірим, ніяким. Як вона буде тут, як тепер зміниться життя? Дівчина досі мала сумніви щодо того, чи правильно вчинила, повернувшись додому. А знайомі завалять питаннями.. чому повернулася, чому без чоловіка.
Розкладаючи валізи вдома, Ольга дивилася на стареньку квартиру, малесенькі прохідні кімнати і тісна кухня, до стелі можна рукою дістати, все тисне. Розуміла, що довго вона тут жити не зможе, потрібно буде щось та й вигадати.
Минуло декілька днів, і до неї прийшов батько, завів розмову перший.
— Доню, я бачу, що ти тут почуваєшся, як не у своїй тарілці, хоч і виросла тут, але часи не ті, ми вже старіємо.
— Не старі ви ще зовсім, батьку, але так і є, незвично мені жити як у гостях. Звикла я сама собі хазяйкою бути, все робити, а тут мама крутиться і хоче догодити у всьому, мені через це зовсім ніяково стає. Але нічого, скоро ж школа починається, я зможу на роботу піти — стане легше, і мамі роботи менше буде.
— Ти не ображайся на маму, знаєш її, хоче як краще, полегшити тобі життя. Вона дуже рада, що ви повернулися. Але не про це я прийшов з тобою поговорити. Донька мого напарника на роботі переїхала в Київ до чоловіка, квартиру її він здавати хоче. Я домовився з ним, за оренду дорого не візьме, по дружбі.
— Як же я люблю тебе, татунь, ти чудовий! — Юля не знала, як віддячити татові.
— Пусте. Я розумію, що ти вже доросла, самостійна, звикла сама все контролювати. Та й старі наче діти, я от іноді побурчати люблю, всім на так простіше буде. А з онуком ми допоможемо, і зі школи забрати, як треба, на гурток відвести, підгодувати — за це не хвилюйся.
Оля навіть сльозу пустила, пообіцяла оренду оплачувати сама, і за кілька днів вона з сином переїхали. Квартира була невеличка, однокімнатна, але дуже комфортна, дівчина взялася розкладати речі.
На новому місці вона довго не могла заснути, аж раптом почула за стіною голоси. Говорили недостатньо голосно, аби розібрати слова, але за тоном було зрозуміло, що сусіди сваряться. Потім стукнули двері і сварка стихла — напевне, хтось пішов геть. Починаючи засинати, Ольга ще чула, як за стіною хтось тихенько плаче, тому накрилася з головою і нарешті змогла заснути.
Наступні декілька днів все було спокійно. Познайомитися з сусідами Оля ще не встигла. Бачила якось двох молодих жінок на сходовій, але не знала напевне, котра із них її сусідка. Потім ситуація знову повторилася — пара сварилася, чоловік говорив, що хоче піти, бо почуття згасли, жінка ж просила не кидати її і тільки плакала.
Ольга розуміла, що підслуховує чуже життя, але діватися було ніде — диван біля стіни, яка межує з сусідами, а в нічній тиші чути було ледь не кожне слово. Жінка почувалася, ніби була учасницею цих нічних драм, не могла виспатися і прокидалася зовсім знесилена. Потрібно було щось робити.
Якось в суботу, коли син був з бабусею та дідусем, Оля спекла свій фірмовий сливовий пиріг і постукала до сусідів. Відчинила жінка її віку, не дуже красива і привітною теж не виглядала, сторожко глянула на гостю.
— Привіт. Я нещодавно переїхала, тепер буду вашою сусідкою, ось, прийшла познайомитися, — Оля показала пиріг, — запросите на каву?
Нехотячи, сусідка посміхнулася і відійшла, пропускаючи дівчину в квартиру. Поставили чайник, знайомилися, розмовляли про загальні речі. Сусідку звали Надією. Тоді Оля зізналася, що чує дуже часто їх з чоловіком сварки, і потім як Надя плаче.
— Можливо, я можу чимось вам допомогти? Усе нормально?
— Це зовсім не ваше діло, — роздратовано відповіла Надія. Було зрозуміло, що жінці соромно про це говорити. — Я розумію, що вам все чути, стіни ж тонкі. Стільки разів його просила не влаштовувати ці сварки нічні, але кожного вечора те ж саме, знову і знову. У нас немає дітей, а йому дуже хотілося б.
— Я і досі у нього закохана, знаєте? Не думайте про нього нічого дурного, він дуже хороша людина, справді. Якби тільки нам вдалося народити діточок, впевнена, що все налагодилося б, ми були б чудовою сім’єю.
— Ну, зараз же так багато різних способів, і штучне запліднення, і.. — Оля була повна ентузіазму допомогти своїй сусідці.
— Так, звісно, але я не вірю, що це корінь проблеми. Він ще у школі був дуже закоханий в одну дівчину. Невзаємно, якась нерозділене кохання, і я ж відчуваю, що досі не викинув її з голови, чи з серця. Не може він її забути, сам страждає і мене мучить.
Так вони проговорили кілька годин, Надя обіцяла зайти якось в гості теж, хіба що без такого смачного пирога, і прощалися вже зі щирими посмішками. Наче легше обом стало на душі. Але того вечора Ольга знову засинала під сусідську сварку за стіною.
Наступного дня Оля забрала сина у батьків, а разом з ним і повні сумки гостинців, які ледве несла сходами і думала про те, як зараз прийде додому і зніме якнайскоріше підбори. Раптом син смикнув її за ручку сумки, намагаючися на щось вказати. і дівчина підвела очі.
Біля дверей її квартири стояв гарний чоловік і усміхався такою до болю знайомою їй посмішкою.
— Вітька! Ти як тут опинився? Багатим будеш, я і не впізнала тебе одразу, ти так змінився, такий статний красень.
— Я тут живу, взагалі-то, ось моя квартира, — Віктор вказав на двері її сусідів.
Оля одразу зрозуміла, що трапилося. Надя розказала чоловікові про те, що вони заважають сусідам, що вона приходила, от Віктор і вирішив поставити на місце новоспечену сусідку, щоб не лізла не у свої справи. Не знав, що це — вона.
Посилаючись на втому, Ольга з сином поквапилася піднятися додому, але весь вечір Віктор не йшов з її думок. Вона знала, що все потаємне рано чи пізно стає очевидним, і Надя дізнається про те, що Вікторове нещасне кохання живе просто за стіною. Що ж тоді буде?
А Вітя почав ледь не переслідувати її. Ніби ненароком зустрічав її то на сходовій, то біля будинку. Оля розуміла, до чого це може призвести, і дуже хотіла уникнути цього, бо сама дуже тяжко відходила від зради чоловіка, яка і стала причиною її повернення додому. І бути такою ж причиною для Надії вона хотіла б менше за все.
Одного дня ввечері Ольга йшла після роботи забирати сина від батьків і побачила Вітьку, який ішов назустріч. В той день вони нарешті поговорили, і розмова була зовсім не з легких. Як і багато років тому, Вітька запропонував їй одружитися, говорив, що кохає її всі ці роки і кохатиме завжди, любитиме її сина.
— Я не люблю тебе, Вікторе, і не хочу зараз ніяких стосунків, а тим паче з тобою. Тобі потрібні власні діти, зрозумій. А Лариса тебе кохає по-справжньому, ви можете мати своїх дітей, зараз стільки є способів! Припини за мною стежити, Вікторе, я не хочу знову кудись переїжджати. — коли Ольга пішла, вона шкірою відчувала, з якою тугою і смутком Вітька проводжає її поглядом, роки минули, але нічого не змінилося.
Наступного тижня Надя таки прийшла до Олі в гості. Вона виглядала приголомшеною і зовсім збентеженою — Віктор зібрав всі свої речі, сказав, що не любить її і не хоче далі дурити їх обох, і поїхав. І як їй далі бути, як вона тепер без нього? Але Оля знала, що це на краще.
«Вітька молодець, це, напевне, єдиний правильний вихід. А я знову збрехала. Завжди він мені подобався, і тоді, і зараз… Але вічно невчасно зі своєю пропозицією. Не можна починати нові стосунки, коли ще з попередніми не все закінчено. От закінчить ці — і буде видно» — заспокоювала себе подумки Ольга. А за стіною сусідка Надя знову плакала.
