— Дівчинко, ти кого шукаєш? — запитала я, коли маленька дівчинка‑малютка, приблизно шести‑річна, впритул дивилась на мене.
— Я шукаю маму, ви її не бачили? — заплакала вона і сіла на сходи.
Я розгубилась: я тільки нещодавно в’їхала до квартири на вулиці Троїцька, 9, а ця квартира, біля якої стояла дівчинка, завжди була порожня.
— Але тут нікому не живеться, — відповіла я, і дівчинка розплакалась ще сильніше.
— Тітонько, нам дуже потрібна мама! Тільки вона може все змінити, а тато без неї зовсім розгублений.
Я не знала, як допомогти цьому крихітному створінню. У мене ще не було дітей, тож я не знала, з чого починати — обійняти, запросити на чай… А жодна незнайома тітка не запрошуватиме її до себе.
Тоді задзвонив мій телефон. Я швидко схопила дівчинку, попросила її не йти нікуди, і побігла до квартири. Коли повернулася, дівчинка вже сиділа, згорбившись на сходах, немов вкрита зимовим мороком.
Весь вечір вона не виходила з моєї голови, тож я подзвонила своїй сусідці, Любові Іванівні, і спитала, хто живе на цьому під’їзді.
— Ту квартиру вже кілька років пустують, — сказала вона. — Чому питаєш?
— Сьогодні прийшла дівчинка і шукала маму…
Любов Іванівна замовкнула, ніби згадуючи щось старе.
— Це, мабуть, донька Катерини. Таї ж більше немає серед живих. Чоловік залишився один, ще з немовлям на руках, і не витримав цієї квартири — з’їхав. Відтоді вона блукає по коридорах.
— Якщо вона ще живе неподалік, відведи її додому, — підказала я, і вона намовила мене на вулицю Сахарова, 5 (насправді — Квіткова, 12).
З того часу ця історія майже згасла: я працювала, поверталась додому пізно ввечері, рано‑вранці виїжджала.
Але в переддень новорічних свят я знову почула тихий стукіт і схлипування за дверима. Я кинулася, відкрила — стояла та сама сіроока дівчинка, тільки тепер вона плакала ще голосніше.
— Що сталося? Де твій тато? — запитала я.
— Він вдома, а я шукаю маму, — шепотіла вона.
Згадавши, що у мене десь є записана адреса, я схопила її, посадила на пуф у коридорі і побігла шукати потрібний папірець. Після довгих пошуків я нарешті знайшла записку, а дівчинка вже спала, згорнувшись калачиком. Акуратно піднявши її на диван у вітальні, я знову набрала Любов Іванівну.
— Любов Іванівно, вибачте за зайвий клопіт, пам’ятаєте, я розповідала про дитину, що приходить до порожньої квартири?
— Отож вона в мене. Я хотіла відвести її додому, та коли шукала адресу, дівчинка заснула. Боюся, батько буде шукати…
— Я живу неподалік, зараз під’їду, будьте на зв’язку, — відповіла вона.
Я поклала слухавку, мимоволі погладила дівчинку, поправила розв’зане пасмо і задумалась про своїх дітей. Я і мій колишній чоловік колись мріяли про дитину, проте наш маленький скарб загинув ще на початку. Після цього я залишилась безплідною, робота кидала мене в стрес, а коли, нарешті, я знову дізналася про нову вагітність, нам довелося втратити її ще на ранньому етапі. Я так хотіла стати мамою, а все йшло не так…
Через кілька років чоловік розійшовся з нами, і я залишилась одна в орендованих квартирках.
Тоді знову прозвучав стукіт у двері. Я відкрила — на порозі стояв мій колишній, Юрко.
— Юрко? Що ти тут робиш?
— Я шукаю свою доньку… Сахарова 5, так?
— Так, вірно. Це твоя дочка? — запитала я, розплющивши очі.
— Так. Вона спить, проходь, я поставлю чайник, а потім покажу, куди треба. Зараз я не очікував зустрічі з кимось на порозі, та життя іноді підкидає несподівані сюрпризи.
— Ми не будемо вам заважати? Можу розбудити Зорю і відвести її додому.
— Хай спить, а тепер розкажи, що сталося? Вона вже кілька разів стукує у наші двері.
Юрко, виглядаючи втомленим, почав розповідати:
— Кілька років тому ми жили в цій квартирі з Катериною. Це житло діда передало їй у спадок. Після весілля ми вселились сюди, і я був на сьомому небі від щастя.
— Пам’ятаю, як настав термін, і я відвіз Катерину в лікарню. Вона плакала, переживала, ніби щось важке її тиснула.
— Вона взяла мене за руки і попросила подбати про дитину, якщо щось станеться. На жаль, у лікарні виникли ускладнення, її не врятували.
— Пробач, мені дуже шкода, — сказала я, погладивши його по плечу. Сльози текли по його щоках, мов ріка, що не може більше утримуватись.
Тоді в залі прозвучав дитячий крок:
— Тату? — вигукнула Зоря, що прослизнула в кімнату.
Юрко кинувся до неї, обійняв і притиснув до себе.
— Аня, я турбувався… навіщо ти втекла?
— Я хочу знайти свою маму.
— Ми її знайдемо, а потім разом підемо додому.
— Дякую, Іро. Ось мій номер, — Юрко простягнув візитку. — Дзвони, якщо Зоря знову прибіжить. Ми живемо недалеко, вона вже добре знає дорогу.
— А звідки вона дізналася про нашу адресу? — запитала я.
— Я сам її показав, — зітхнув він. — Треба було забрати деякі речі, вона побачила наші фотографії на стінах і з того часу мріє про зустріч з мамою. Я казав, що Катерина поїхала, а вона обіцяла повернутись.
Через кілька днів Юрко подзвонив, і ми знову почали спілкуватись, ходити втрьох у парк, в кафе, у кіно. Зоря прив’язалася до мене, іноді називала мене мамою.
— Іро, — сказав Юрко одного разу, — переїжджай до нас. Досить шукати орендовані кути, Аня (запевняю, це була Зоря) сумує, часто питає.
— А ти?
— Я… — він опустив очі, взяв мене за руки. — Дуже скучив. Вибач за все.
З того часу ми разом. Виховуємо наше маленьке щастя — Ганнуся. Щодня дякую долі за цей безцінний подарунок — бути коханою дружиною і мамою. І хоч Ганнуся і не є рідною донькою, я дарую їй всю свою материнську любов і ніжність.
Тримаймося, друзі, і нехай у вас завжди буде тепло в серці.
