Дівчинко, ти до кого? запитала я.
Я шукаю маму… ви її не бачили? Маленька дівчинка, років шість, пильно дивилася на мене очима, повними сліз.
Я здивовано зморщила лоб. У цьому будинку я мешкала недавно, а квартира навпроти, як я знала, була пусткою.
Там ніхто не живе, відповіла я.
Дівчинка раптом розплакалася і сіла на сходи.
Тіточко, нам дуже потрібна мама! Тато без неї дуже сумний…
Я стояла, нерішуче крутячи в руках ключі. Дітей у мене не було, і я не знала, як допомогти. Обняти? Запропонувати чаю? Але чи піде вона зі мною, незнайомою? Раптом задзвонив телефон я попросила її зачекати й вибігла. А коли повернулася її вже не було.
Весь вечір я не могла викинути її з голови. Вирішила зателефонувати господині може, вона знає про сусідів?
Там кілька років ніхто не жив, сказала Любов Іванівна. А тобі чого?
Сьогодні приходила дівчинка, маму шукала…
Сусідка замовкла, наче щось пригадуючи.
То ж Марянка… донька Оксани. Але її вже немає. Чоловік із дитиною зїхали, не змогли там жити. Квартира пустує…
Знаєш, Іруню, вони недалеко оселилися. Якщо дівчинка знову прийде відведи її додому, і вона продиктувала адресу.
Час минав, історія почала стиратися. Я працювала, поверталася пізно, мало про що думала.
Але напередодні Різдва знову легкий стукіт і плач. Відчинила двері вона. Ті самі сірі очі, ті самі сльози.
Що сталося? Де твій тато?
Вдома… а я шукаю маму…
Я згадала про записану адресу й побігла шукати, попросивши дівчинку зачекати в мене. Вона зайшла, оглянулася, сіла на пуф.
Коли я знайшла ту паперціну вона вже спала, згорнувшись у клубочок. Акуратно перенесла її на диван і знову подзвонила господині.
Любов Іванівно, памятаєте історію про дівчинку? Вона в мене… Заснула. Боюся, батько шукатиме…
Я поруч, зараз зайду, відповіла вона.
Поклавши трубку, я дивилася на дівчинку. Поправила їй пасмо волосся.
Я так хотіла дітей… Але доля була жорстокою. Дві вагітності, дві втрати. Потім розлука. Чоловік пішов, а згодом я дізналася, що в нього нова сімя. Викреслила його з життя.
Сім років сама. Орендовані квартири. Самотність.
Легкий стук у двері перервав мої думки. Відчинила і аж підскочила. На порозі стояв він…
Богдане?! Як ти тут…
Я за донькою. Сагайдачного, 5?
Так… Вона спить. Заходь.
Ми пройшли на кухню. Я поставила чайник. Життя іноді підкидає такі сюрпризи…
Можемо піти, щоб не заважати, сказав він.
Не поспішай. Що трапилося? Вона вже кілька разів приходила сюди…
Богдан закрив очі й почав розповідь:
Ми жили тут із Оксаною. Ця квартира її спадщина. Після весілля вїхали. Потім вона завагітніла… Я був у найщасливішому світі.
Але під час пологів сталося жахливе. Вона взяла мене за руку: «Піклуйся про дитину…» і все. Її не врятували.
Я мовчки поклала йому руку на плече. Він плакав, а я бачила, як давній біль нарешті вирвався назовні.
Тату? почувся дитячий голос із вітальні.
Богдан кинувся до доньки, пригорнув.
Марянко, я так перелякався… Чому пішла сама?
Я просто хочу знайти маму…
Ми знайдемо. Пізніше. А тепер ходімо додому.
Він передав мені візитку:
Подзвони, якщо вона знову прийде. Ми живемо недалеко.
Але звідки вона знає цю квартиру? запитала я.
Я показував. Забирав речі. Вона побачила фото на стінах… і тепер мріє про маму. Я казав, що Оксана поїхала, але повернеться.
Вони пішли. А через кілька дній Богдан подзвонив. Ми почали бачитися гуляли втрьох у парку, ходили в кафе. Марянка привязалася до мене. Одного разу навіть назвала мамою.
Іруню, сказав він якось. Переїжджай до нас. Годі тобі мандрувати по оренді. Марянка за тобою сумує.
А ти?
І я… Він опустив очі. Дуже. Вибач за все…
Тепер ми разом. Виховуємо нашу маленьку щасливицю Марянку. Щодня дякую долі за цей безцінний подарунок бути коханою дружиною та мамою.
І нехай вона не моя за кровю це не заважає мені любити її всім серцем.
