Та знаєш, є в мене така історія, просто душу гріє розповісти. Була одна дівчина, звали її Лада імя, що тільки в нас, в Україні, зустрінеш. Без батька росла: той залишив маму ще коли Лада була зовсім манюнька. Виховували її мама та дідусь, який став їй як другий батько і близький, і рідний, і справедливий.
Тільки життя не завжди милує: як Ладі виповнилося десять, мама тяжко занедужала на рак і відлетіла у вічність. Дідусь фактично лишився їй останнєю опорою, бо й бабуся ще раніше померла. Лада вже була доросла, працювала, підтримувала дідуся, бо старість до нього пришкандибала постійно лежав, сил не було ні на що. Лада це розуміла й сприймала з гідністю.
І якось дідусь каже їй:
Ладуню, маю до тебе прохання…
Яке, діду?
Памятаєш, в твоєї бабці була найкраща подруга Маруся? Вони душа в душу були, мов сестри. Мама твоя допомагала їй, поки жива була. А після, я навідував Марусю. Доню, пообіцяй мені, що якщо мене не стане, не залиши Марусю саму.
Лада, не задумуючись:
Обіцяю, дідусю.
І буквально наступного дня дідуся не стало. Лада залишилась сама-самісінька, але слово тримала: почала бігати до Марусі, готувати їй борщ і вареники, клопотати по хаті. Що цікаво: у Марусі рідня була, але ніхто й не заглядав, що там як у старої. Так тривало три роки, доки й Маруся пішла за обрій.
На похороні всі родичі навкруги носилися рилися по всіх шафках і тумбах у квартирі, бо всім одне в голові гроші. Лада ж узяла лише старе спільне фото та пішла додому.
А вже наступного дня до неї постукала якась родичка Марусі:
Слухай, Лада, така справа бачиш, Маруся лишила по собі заповіт, і там є твоє імя. Але ж ти їй ніхто, не родина. Ми от родичі, правда, бігати й допомагати не мали часу… Я щось придумаю, віддячу тобі.
Лада махнула рукою:
Добре, віддячуй.
А знаєш, Лада так і не лишила речі чи гроші тим родичам. Все, що дісталося їй за заповітом, вона пожертвувала у наш місцевий дитячий будинок. Бо для неї важливі були не речі, а людяність. Отака в нас Лада справжня українська душа.