— Ти ж не плануєш, що мій Михайло буде доглядати за чужим хлопцем? — Соломія Петрівна акуратно поставила фарфорову чашку на блюдце. — Хлопець вже підрослий, йому треба вчитися самостійності.
Ірочка відчула, як у кімнаті застигло повітря. Бездоганні сріблясті волосся тецю, блискучий манікюр, дорогі прикраси — і все це раптом набуло якогось холодного відтінку.
За посмішкою на тонких губах ховалося щось пустотливе, навіть лячне.
Марко прокинувся рано, як завжди. Ірина вже стояла біля плити, перемішуючи яєчню дерев’яною лопаткою.
Запах свіжозавареного мелисового чаю наповнив їхню нову кухню. За два тижні після весілля вона ще не звикла називати цей будинок своїм. Все здавалося тимчасовим, ніби вона й син лише гості в просторому котеджі Михайла.
— Мам, бачив мій синій светр? — з’явився Марко в дверях кухні, притискаючи до грудей стопку підручників.
— У твоєму шкафі, на верхній полиці, — усміхнулася Ірина, розглядаючи сина. Йому чотирнадцять, і він вже майже зрівнявся з нею за зрістом. Риси обличчя ставали різкішими, нагадуючи батька. — Погладь волосся, виглядаєш, ніби кульбаба.
Марко фыркнув, та слухняно розчісав темні завитки. Ірина поставила перед ним тарілку.
— Більше ніяких переїздів? — тихо спитав він, дивлячись у їжу.
— Ні, більше ні, — Ірина легко доторкнулася до його плеча. — Тепер у нас є дім.
Михайло спустився, коли Марко дописував сніданок. Високий, з теплими карими очима, виглядав трохи сплутаним після сну. Поцілував Ірину в щоку, розчепоривши волосся Марка:
— Як іспити, хлопче?
— Нормально, — пожалив плечима Марко, та Ірина помітила, як він крадькома посміхнувся. За півроку знайомства хлопець повільно розталавався поруч із батьком.
Стук у двері перервав сніданок. Соломія Петрівна увійшла без запрошення, усміхаючись своєю звичною холодно‑ввічливою усмішкою.
— Доброго ранку, родино! — Поцілувала сина в лоб, кивнула Ірині, ніби Марко не помітила. — Михайличку, ти залишив у мене документи на машину. Я їх привезла.
Поки Михайло переглядав папери, Соломія Петрівна оглядала кухню, звертаючи увагу на кожну деталь.
Ірина відчула, як напружуються її плечі. З першої зустрічі вона відчувала цей оцінний погляд, від якого хотілося згорнутись калачем.
— А ти, Іринко, сьогодні вільна після обіду? — раптом спитала тець. — Завітай до мене на чай. Поговоримо по‑жінськи, ближче познайомимось.
— Звісно, — кивнула Ірина. — Буду раденька.
Марко підозріло поглянув на матір. Він завжди відчував фальш. Соломія Петрівна ширше усміхнулася, а очі залишились крижано‑суворими.
— Чудово. Чекаю тебе о третій.
Коли двері за тець закрилися, Ірина видихнула. Незрозуміле занепокоєння сідало під грудьми. Михайло, помітивши її стан, обійняв за плечі:
— Вона просто намагається. По‑своєму.
— Звісно, — усміхнулася Ірина, не вірячи своїм словам.
О третій півгодини вона стояла перед дзеркалом у прихожій, поправляючи комір блузки. Марко, збираючись на математичний гурток, спостерігав за її нервовими рухами.
— Вона тебе не любить, — раптом виголосив він. — І мене теж.
— Не кажи дурниць, — погладила Ірина сина по щічці. — Їй просто треба час.
— Я ніколи не розумів, навіщо дорослі так вдаються, — пожалив плечима Марко. — Вона дивиться на нас, ніби на бруд під ногами.
Ірина не знала, що відповісти. Соломія Петрівна жила вдвох кроках, у сусідньому будинку котеджного поселка. Двері відчинилися одразу, наче тець чекала її приходу.
— Заходь, дорога. Чайник уже кипить.
Вітальня блищала чистотою. Антикварна меблі, картини в дорогих рамах, колекція фарфору — все кричало про достаток господаря.
Ірина сіла на кінець дивану, склавши руки на колінах. Соломія Петрівна налила чай у фарфорові чашки, дістаючи зі срібного підносу кекси.
— Ти ж хочеш, щоб Михайло був щасливий? — спитала вона, розмішуючи цукор у чашці.
Розмова розпочалася з цих слів, і в серці Іринки щось стискалося, передчуваючи біду.
— Звісно хочу, — обережно відповіла Ірина, відчуваючи, як серце б’ється частіше. — Ми всі хочемо, щоб наші близькі були щасливі.
Соломія Петрівна відламала кусочок кексу срібною виделкою, повільно пережував його.
Капелька крему залишилася на кутку губ. Вона витерла її серветкою і суворо поглянула на Ірину.
— Мій син заслуговує справжньої сім’ї, — проголосила вона, не відводячи погляду. — Ти симпатична, господарська. Але є проблема.
Тут поскрипіла фарфорова чашка, і в Іринки задрожала душа.
— Віддаси дитину в інтернат, бо вона не від мого сина! — усміхнулася тець, ніби пропонувала піти купити хліб. — Я все з’ясувала.
Є чудовий закритий навчальний заклад. Престижний. Кращі викладачі, відмінна програма.
Ірина застигла, не вірячи вікнам. Не вмудилася зрозуміти, що жінка з ідеальною поставою і манерами говорить так про живу людину — про її сина, про Марка.
— Соломіє Петрівно, ви жартуєте? — тихо спитала Ірина.
— Ні, дорога, — тець підшипнула блискучим буклетом, що лежав на столі. — Хлопець уже дорослий, йому чотирнадцять.
Чотири роки пролетять непомітно. Михайло потрібна своя сім’я, свої діти. А твій… хлопець, він не його кров.
— Я готова покрити всі витрати. Це мій подарунок, — продовжувала вона.
Ірина глянула на усміхнене обличчя Соломії Петрівної й побачила порожнечу. Абсолютну відсутність людяності. Вона підвелася, відчуваючи, як тремтять коліна.
— Мій син ні куди не поїде, — прошепотіла вона, але твердо. — Він частина мого життя. Частина мене.
— Не драматизуй, — тець моргнула. — Ти ж розумна жінка. Подумай про майбутнє Михайла, про кар’єру, про вашу пару. Хлопець лише буде на заваді.
— Його звати Марко, — Ірина стиснула кулаки. — Він моя сім’я. Якщо ваш син цього не розуміє…
— Мій син ще багато не розуміє, — перебила Соломія Петрівна. — Але рано чи пізно зрозуміє, що чужа дитина — це тягар. Особливо підліток. У них з Михайлом не може бути справжнього зв’язку.
Ірочка відчула, як до горла підступає нудота. Вона різко підстрибнула, розливши чай на скатерть.
— Вибачте, мені треба йти.
Вона вибігла з будинку, не чуючи крики теці. Сльози палили очі. У серці кипіла обида і лють.
Як могла жінка таке запропонувати? Як могла говорити про живу дитину, ніби про зайву перешкоду? Біль прокралася так, що Ірина раптом зрозуміла: можливо, Михайло поділяє погляди матері. Інакше навіщо вона була так впевнена у своїй пропозиції?
Вдома вона упала на ліжко, відпускаючи сльози. Коли повернувся Михайло, вона, задухаючися, розповіла йому про розмову.
— Не може бути, — він похитав головою. — Ти щось не так зрозуміла. Мама ніколи…
— Подзвоніть їй, — голос Ірини задригнувся. — Спитайте саму. Прямо зараз.
Михайло нехотя набрав номер, увімкнувши гучність.
— Мамусю, Ірина розказала про вашу розмову. Це якесь непорозуміння?
Соломія Петрівна зітхнула в трубку:
— Синку, це доросла розмова. Я лише запропонувала розумове рішення. Хлопцю буде краще в спеціалізованому навчальному закладі. А ви зможете побудувати справжню сім’ю…
— Господи, — прошепотів Михайло, блякнутий. — Ти справді це сказала?
— Звичайно, сказала! І я права! — У голосі теці стало жорстко. — Цей хлопчина вам не рідний! Навіщо витрачати на нього своє життя? — Чи серйозно плануєш витрачати своє життя на виховання чужого підлітка? — У її словах лунав справжній подив.
Михайло замовк на мить, зібравши думки. Коли він заговорив, його голос був тихим, та впевненим:
— Марко перестав бути чужим, коли я вибрав Ірину. Це важливо, розумієш? Любиш жінку — приймаєш і її дитину.
— Романтична балаканина! — гнівно закричала тець. — Ти зараз осліплий коханням, а через рік‑два зрозумієш…
— Досить, — перервав його Михайло, і Ірина вперше побачила в ньому стрижень, про існування якого вона навіть не здогадувалась. — Проблема не в моєму розумінні, а в твоєму.
Марко — частина моєї сім’ї. Якщо для тебе це непереборна перешкода, то, мабуть, нам справді краще взяти паузу в спілкуванні.
— Не смій так зі мною розмовляти! — закричала тець. — Я твоя мати! Я все життя…
— Ти моя мати, та не господиня мого життя, — Михайло сказав спокійно, хоча Ірина помітила, як він напружився. — Якщо ти ще раз спробуєш позбутися Марка, я порву всі стосунки. Це моє останнє слово.
У трубці повисла тиша, потім короткі гудки.
— Пробач, — Михайло знизався на край ліжка, закривши обличчям руки. — Не знав… не думав, що вона здатна на таке.
Ірина сиділа мовчки, не знаючи, що сказати.
— Думаєш, вона заспокоїться? — нарешті запитала вона.
Михайло підняв у неї погляд, сповнений болю:
— Ні. Це лише початок.
Три дні пройшли у гнітючій тиші. Соломія Петрівна не з’являлася, не телефонувала. Михайло був, ніби натягнута струна — розгублений на роботі, мовчазний вдома.
Ірина ловила його провинні погляди, намагаючись запевнити, що все налагодиться, а в середині росла тривога.
У четвер зазвонив телефон. Ірочка здригнулася, побачивши номер теці.
— Потрібно поговорити, — сухо відповіла Соломія Петрівна. — Усі троє. Сьогодні ввечері.
— Не думаю, що це добра ідея, — почала Ірина, та тець перебила:
— Дівчино, мова про майбутнє мого сина. Або ви приходите в сім, або я сама приїду. Обирай.
Михайло повернувся з роботи раніше звичного. Обличчя стало блідним, під очима встали тіні.
— Твоя мати дзвонила, — тихо сказала Ірина. — Хоче зустрітись.
Михайло кивнув:
— Я знаю. Вона й мені дзвонила. Каже, що передумала, що прийняла нашу сім’ю.
— Ти в це віриш? — спитала Ірина, уважно дивлячись йому в очі.
— Ні, — він похитав головою. — Але мушуТоді ми всі разом підняли келихи, і в тиші саду прозвучало наше спільне слово «домівка».
