Дитина зявилась на світ просто опівночі. Саме в той момент, коли зелений індикатор електронного годинника у пологовій залі мигнув і швиденько переклав час з 23:59 на 00:00. Лікар із акушеркою перезирнулися, а черговий неонатолог поспішно підхопив бездиханне, синювате тільце, переклавши малюка на пеленальний столик, швидко схопився за відсмоктувач. Малюк не дихав. Породілля, трохи повернувши голову, байдуже спостерігала за діями лікаря.
Може, то вже? Мовчить… раз у раз крутились в її затуманених болем думках.
Нарешті новонароджений видобув із себе тихенький, майже нечутний писк, який швидко переріс у розкатистий плач, і його луна понеслася пустими нічними коридорами київського пологового будинку. Лікар, акушерка і неонатолог стояли довкола малюка й уважно, мовчки роздивлялися.
Малюк справді виглядав особливо Його хребет, дійшовши до лопаток, дивно вигинався, утворюючи два майже однаково розташованих подовгуватих горбиків, які опускалися до середини грудної клітки.
Ну як таке можливе? вражено повторював неонатолог. Я за стільки років не бачив подібного Це просто неймовірно
Коли до Марійки зранку завітав лікар, щоб пояснити особливості її новонародженого сина, вона зі зневагою скривила красиві уста:
То він ще й такий… потворний? Та щоб його Ні, вибачте… Несіть мені папери, я відмову підпишу! буркнула вона. Мені й здоровий не був потрібен, а такий… І пішла з пологового в призначений час легка, байдужа й без жодних турбот. А її син залишився там, нічого не знаючи про те, що його зрадив найближчий у світі
У дитячому будинку його назвали Ілюшком. Саме так і ніяк інакше. Няньки натягували на нього просторі, не за розміром, сорочечки, щоб менше впадала в око його відмінність.
Але навіть якби його тільце було якоїсь ідеально правильної форми, він би все одно вирізнявся поміж інших малят гомінких, злегка заплаканих, вічно ворогуючих дітей-сиріт. У його блакитних очах, обрамлених густими чорними віями, жила недитяча серйозність.
Часто, дивлячись у вікно, він ніби вслухався у щось невидиме всередині себе, намагаючись уловити і зрозуміти те, чого ще вловити й зрозуміти не міг.
І ось одного разу, коли колона з двійок дітлахів, що ще ледь розуміли як поводити ноги, тягнулась на черговий захід, Ілюшко почув ЇЇ. З-під прочинених дверей кабінету завідувачки доносилась музика. Вона була не такою, як ті веселенькі дитячі пісеньки, під які вони марширували «як солдати» з дрібненькими ручками та непослушними ніжками на музичних заняттях
Ця мелодія була як теплий весняний вітер. Лагідний вітер, що ніжно піднімає тебе над землею, несе, колише й убаюкує У ній не було слів, зате була душа жива, справжня яка обіймала Ілюшка та розповідала щось таке особисте, що й знати не треба нікому, окрім нього.
Малюк зупинився просто посеред коридору, зламавши стрій, і під музику почав повільно гойдатися, зовсім не зважаючи на осуд виховательок і зіткнення інших дітей.
Нарешті у його маленькій голівці все стало на свої місця. Він зрозумів: те, до чого він так прислухався поміж дитячого вереску, шуму вітру та дзвону води із крану умивальної кімнати це і була Вона, його Музика
А Олена й Дмитро обїздили всі околишні дитбудинки. Через вроджену патологію Олена не могла народити дитину. І вони вирішили всиновити малюка. Курс для прийомних батьків відпрацьовано, документи зібрані, але на душі неспокій перед ними був ВИБІР. Їхня дитина Якою вона має бути? Справжніх дітей не вибирають їх просто люблять. А тут наче серцем не відчували нікого серед безлічі неласканих діток.
Одного дня, міцно тримаючись за руки, вони підійшли до паркану дитячого будинку. Малюки копирсались у пісочниці, дівчатка катали ляльок у возиках звичайна малеча, сміх та галас. Лише один хлопчик у завеликій, не за розміром куртці, стояв і зосереджено слухав, як на гілці цвірінькає горобець. І саме тут у Олени задзвонив телефон
Мелодія «Лакримоза» Моцарта. Олена взагалі була поціновувачкою класики. А хлопчик він наче сіпнувся, в його очах спалахнули іскорки, і він почав повільно й ритмічно хитатися з боку в бік, вловлюючи ритм і темп мелодії, а Олена і Дмитро завмерли, не зважаючи на гучний дзвінок
Вони побачили ЙОГО. Свого сина. Рідну душу, яка світилася у його очах
Я усвідомлюю, що він хворий, має інвалідність стомлено говорила Олена завідувачці, яка вперто підсовувала їй десятки «звичайних» дітей. Але дітей не вибирають. Я беру саме його, щоб не сталося.
Мамо?.. Ілюшко відірвався від піаніно, поклав голову Олені на плече. А чому я такий? Чому не такий, як всі?
Олена ніжно погладила його по скривленій спинці:
Розумієш, синку, ми всі різні і всередині, і зовні. І ти, і я, і тато. А твоя спинка це ж крила, як у янгола, просто вони поки що складені, але обовязково розкриються
Вона обіймає його, цілує в теплу маківку, сідає поруч за піаніно, і разом вони грають Ілюшко так натхненно, як не кожному дорослому музиканту під силу.
І за його маленькою спиною справді розкриваються крила, бачать їх лише мама, тато і його янгол-охоронець, що з посмішкою стоїть за плечима. А музика ллється, і несе, й колише на своїх хвилях щасливого ІлюшкаЗ того дня в їхньому домі музика не затихала ні на мить. Кожна нота злітала у повітря, обіймала, лікувала, наповнювала надією. Ілюшкові крила зростали невидимо, але міцно з кожним маминим обіймом, з кожною татусевою історією на ніч, із кожним пальчиком, що виводив мелодію на білих клавішах.
Минали роки, Ілюшко навчався не помічати дивних поглядів він зростав з відчуттям, що носить у собі справжню силу. Одного разу він зупинився на сцені, схвильований, та, глянувши в залу, побачив Оленині сльози радості й Дмитрову підтримку. Перший великий концерт у залі панувала тиша. Маленькі пальці торкнулися клавіш, і музика полинула угору, така чиста й щира, що кожен слухач відчув: тут народжується диво.
Люди після концерту дивилися на Ілюшкову спинку, і вже бачили не горбики, а щось невловиме легкість, промінь, щастя. І навіть ті, хто колись з обережністю відводили погляд, тепер милувалися його світлими очима, в яких жила весна.
Так, його крила залишалися невидимими для світу але той, хто любить по-справжньому, обовязково їх побачить.
Бо іноді, щоб злетіти, досить лише почути свою мелодію і поруч знайдуться ті, хто завжди триматиме тебе надійно, як земля тримає небо.
