Дурненькі діти вирішили зіграти у самостійність і врешті залишилися з боргами та без квартири.
Коли наші діти одружилися, ми, батьки з обох боків, вирішили допомогти їм із житлом. Я з чоловіком тримали гривні на «чорний день», так само й свати мали невелику заначку. Ми обєднали всі наші заощадження, і цієї суми вистачало на невелику однокімнатну квартиру у Львові. Хотіли одразу придбати для молодої родини, але наші Марічка з чоловіком Олексієм вперлися: мовляв, самі собі все куплять, бо ж сучасне покоління незалежні!
Минув час, і ми дізналися: квартиру вони дійсно купили, але аж трикімнатну! Відкриваємо очі а гроші? Взяли кредит у банку. Сплачувати повинні були самі, «будемо справлятись, платоспроможні», казали.
Не минуло й року, як вони захотіли ще й автівку. «Квартиру від центру далекувато, транспорту чекати морока» так пояснювали. Купили новенького «Рено» напряму із автосалону. Звісно, на кредит. Ми ж благали вибрати вживане авто, нащо їм ці борги? Але ж вони дорослі, покладаються тільки на себе, «знають краще».
Тепер їм захотілося дитину, та ще й щоб доня народилася десь у Польщі «щоб була іноземна прописка, мало чого вийде колись». Знову позика заради гарних умов у перинатальному центрі й лікаря, що завжди під рукою.
Марічка народила донечку. За якийсь місяць новий кредит на ремонт дитячої кімнати. Знову питаємо: хто платитиме? «Та ми, ми ж самостійні».
Й ось лихо: Олексія звільнили з роботи. Марічка у декреті, гроші тануть на очах. Чим всі ці позики оплачувати? Дзвонять нам, слізно просять продати дачу під Тернополем. Не хотіли, але довелось і все одно цих грошей не вистачило.
Потім довелося продавати квартиру. Згодом і машину. Тепер живуть із сватами, а жаліються: «у нас нічого немає, все чуже». Та звісно, бо не прислухалися Кредити ще довго закривати, попереду лише турботи, тяжкість на душі та сльози.
