Кожен з нас, мало не кожного дня бачить безхатьків у себе у дворі, на вокзалі, або дорогою на роботу. Багато хто з них просто сидить, обклавшись торбами з незрозумілим лахміттям, та п’є горілку. Але деякі просто жертви життя… як один дідусь, який сьогодні в мене попросив купити пляшку води.
Я працюю таксистом. Зранку мені прийшло термінове замовлення з центра міста до вокзалу. Дамочка, видно дуже запізнювалась, тому мало не забула речі в моєму багажнику. Я вибіг за нею, та з сумкою в руках наздогнав її мало не в самому потязі. Жінка мені дякувала, аж поки потяг не рушив з місця, дала зверху сто гривень “на морозиво”. В гарному настрої після жарту пасажирки я пішов до машини. На вулиці було дуже спекотно, не дивлячись на ранню пору. Майже біля авто до мене підійшов дідусь з довгою сивою бородою. Він був вже в поважному віці, схиляв тіло на одну палицю.
-Синку, чи не купиш мені пляшку водички? Самої простої…Вже спрага замучила, а грошей я геть не маю…
-Звісно що куплю, можливо, ви і їсти хочете?
-Хочу, але совість не дозволить просити. Давай краще зароблю.
Мені стало ніяково від цієї ситуації. Я купив діду води й поїсти. Ми сіли на лавці, що в скверику на вокзалі. Я закурив. Якось мало-помалу ми розговорились. Дід Йосип, так його звали, розповів мені свою історію.
Рік назад його діти відправили діда до санаторію, мовляв, оздоровишся, відпочинеш, заведеш собі нових друзів. Відправили старого аж на місяць, все оплатили, завезли машиною, щоб йому легше було та й і все. Коли повернувся, ні хто його не зустрів, на дзвінки не відповідали. Міським транспортом він дістався додому. Підійшов до своєї квартири, а ключ не підходить. Декілька разів старий спускався та підійматися на поверх, перевіряв, чи той будинок. до вечора просидів на лавці під будинком, чекав, щоб хтось повернувся додому. Ні хто так і не прийшов. Лиш сусідка спустилась, та сказала, що квартиру продали, а власники переїхали до іншого міста. Ось так і виростив синочка з донькою… Обдурили старого батька, і грошики собі присвоїли..
-От мені нічого й не залишилось, як йти жебракувати на вокзал. На роботу мене ні хто не бере, кому я старий такий потрібен, то й живу тут. Перший час речі свої продавав, то було на хлібину, а зараз й того немає.
Мені стало так шкода діда. Я не витримав, забрав його з собою. Моїх батьків давно не стало, а їхня квартира пустує. Так і не довелося здати. Буде жити там. Не можу старого лишити на вокзалі, не протягне він тут довго.
Йосип мені ще довго руки цілував, плакав, та дякував. А мені було ще більш гірко на душі, що рідні діти так вчинили з батьком. Навіть якщо він не був найкращим батьком. Ні хто не заслуговує на таке життя. Але тепер все зміниться, я про це потурбуюсь. І вже точно доб’юсь того, щоб дітки повернули батькові або гроші, або квартиру.