Діти перестали запрошувати мене до онучки, найняли няню потай, щоб навіть не бачити мене.
Рідна донька не хоче спілкуватися. Навіть слухавку не піднімає. Вважає, що це я довела її сім’ю до розлучення. Хоча я ні в чому не винна — сама просила про допомогу.
Оксана вийшла заміж у 18. Познайомилась з Дмитром, як тільки той повернувся зі служби. Ось і закрутилося кохання. Навчання кинула, пішла похилою дорогою, моїх порад навіть слухати не хотіла. Зятя довелося прихистити в себе, щоб не відправляти їх на орендовану хату. Спочатку все було добре, ладили навіть після весілля. Потім донька завагітніла, почала до мене чіплятися — мол, готую, а їй погано. Я наполягла, щоб вони спробували жити окремо.
Із родичами змовилися скинутися на житло для молодят — знали, що самі вони не потягнуть. Дзвонила колишньому чоловіку, сподівалася, що він якось допоможе. А він відмахнувся: мол, аліменти сплатив, і більше нічого не винен.
Коли Оксана народила, я їй дуже допомагала. Увесь вільний час проводила з онучкою, щоб молода мати могла відпочити. Але незабаром вона почала вдавати хворобу, вигадувати болячки, лише б звалити на мене всі турботи.
Я часто відпускала їх на побачення — у кіно, у кафе, навіть у відпустку на тиждень їздили удвох. Мені було приємно доглядати за діточкою, тому не скаржилася. Звичайно, це виснажувало, але що не зробиш заради дитини?
Коли вони повернулися з подорожі, я запропонувала зятю зробити ремонт. Він же тільки валявся після роботи, хоч і працював небагато. Привезла їм будматеріали, забрала онучку до себе на два тижні. Навіть бригаду знайшла, щоб Дмитро не напружувався. І що ж? На мене ж накинулися! Мовляв, йому не подобається, що я командувал. А що робити, якщо від нього ніякої ініціативи?
Після ремонту спілкування перетворилося на ніщо. Діти перестали кликати мене до донечки, найняли няню таємно, аби я не з’являлася. Було боляче, але на ювілей все ж запросила всіх рідних. Прийшла лише донька з онучкою. А зять навіть по телефону не привітав. Таке гірке відчуття… Адже я їм допомагала, ремонт оплатила… Невже я заслуговую на таке?
Зять накричав, що йому набридли мої вказівки. Мовляв, він господар у своїй хаті, і бачити мене більше не хоче.
Може, я й перестаралася з допомогою, але хотіла якнайкраще. А тепер донька постійно свариться з чоловіком і звинувачує мене. Плаче в трубку, виливає докори. Виявляється, Дмитро вже й про розлучення заговорив. Внучку мені взагалі не дають, навіть голосу її не чую.
Я ж жила ними… Що мені тепер робити? Чому вони мене так ненавидять?
