Темна ніч, але Марійка не може заснути. Вона крутиться у ліжку з боку на бік, доки нарешті не вирішує піти на кухню — випити води, заспокоїтися. У хаті тихо, лише годинник цокає. Раптом тишу порушує голосний стук у двері.
Марійка завмирає від несподіванки. У такий час ніхто до неї не заходить. Серце робить болісний стрибок. Вона накидає свій халат і йде до дверей. На порозі стоїть сусідська дівчинка Соломія з маленьким братиком на руках — дворічним Яриком.
— Добрий вечір, тіточко Маріє, — промовляє дівчинка тремтячим голосом. — З мамою щось не так… Вона… там…
Марійка миттєво розуміє — у грудях щось стискається. Вона біжить через вулицю до хати Наталі — матері цих дітей. Двері напіввідчинені. Усередині — мертва тиша. Вона заходить у спальню — і одразу ж відступає, побачивши жахливу картину.
Наталі більше немає…
Марійка стоїть, не вірячи очам, потім, майже не відчуваючи ніг, повертається додому. На кухні сидить Соломія, згорнувшись у клубок, поруч дрімає Ярик. Дівчинка піднімає очі й спокійно, але жахливо по-дорослому питає:
— Мама померла, так?
Марійка не витримує і ридає. Вона підходить і міцно обіймає дівчинку. Потім вони плачуть разом. Соломія лише шепоче:
— Шкода Ярика. Він ще маленький. Без мами йому буде важко…
Наталю поховали усім селом. Родні в неї не було. Батька дітей ніхто не знав. Після похорону Соломію та Ярика забрали до дитбудинку.
Минуло півроку. Марійка повернулася до звичного життя, але ввечері її думки завжди поверталися до тих двох. Вона відвідувала їх, привозила солодощі та іграшки. Кожного разу, дивлячись у сумні очі Соломії, Марійка ледве стримувала сльози.
Вона розуміла: могла б забрати дітей. Хотіла б. Але — страшно. Відповідальність. Гроші. Вік. Боїться, що не впорається.
Марійка була самотньою жінкою. Колись була заміжня, але шлюб не вдався. Довго лікувалася, намагалася завагітніти — даремно. Чоловік пішов, коли стало зрозуміло, що дітей не буде. Після цього вона закрилася. Більше нікого до себе не підпускала. Чоловіки для неї перестали існувати. Жила роботою. Усі вважали її сильною, незалежною, але вночі вона плакала в подушку.
Її життя йшло своїм чередом. Робота, дім, город. Сестра Оксана жила в іншому місті, у них були добрі стосунки, але сварки траплялися — Оксана дітей не хотіла, і це дратувало Марійку, яка віддала б усе за шанс стати матір’ю.
Одного разу Марійка зайшла до сільської крамниці. У черзі стояв дід Іван, шанований старожил села. Він одразу впізнав її і підійшов.
— Ну що, доню, як там малята? Ти ж до них їздиш?
— Буваю… Погано їм там, діду Іване, але що вдієш.
— Шкода сиріток… Але ж ти їм не чужа. Родина, як-не-як.
— У якому сенсі? — здивувалася Марійка.
Виявилося, мати Наталі була далекою родичкою Марійчиної тітки. Не сказати, що близький зв’язок, але достатній, щоб подати документи на опікунство.
Сумнівів більше не було. Марійка взялася за оформлення документів. Це забрало майже рік. Папери, довідки, перевірки… Але вона йшла до кінця.
Коли все було готово, Соломія та Ярик повернулися додому — тепер уже до Марійчиної хати. Дівчинка пригорнулася до неї, а малий не відходив ні на крок. Марійка вперше за довгі роки відчула себе не самотньою жінкою, а матірю. Справжньою.
З того часу все змінилося. У хаті знову лунав сміх, топотіли маленькі ніжки. Марійка більше не плакала вночі — вона готувала сніданки, перевіряла уроки, розповідала казки на ніч. А головне — у її серці знову поселилася любов. Любов до сліз, до тремтіння. Та, що не вгасає.
І все частіше їй здавалося, що й особисте щаде десь поруч. Що десь є чоловік, якому вона дарує своє тепло, а він — їм обом свою надійність.
Але навіть якщо цього не станеться — вона вже щаслива. Вона більше не одна. Вона — мама. І це найголовніше.
