Коли бабця стала вдовою, після того як пройшов час тpaypy вона познайомилась з дідусем, який жив неподалік і також був вдівцем. Ну як познайомилась? Вони давно знали один одного, але чисто як сусіди, які не дуже близько спілкувались. А тут вони обоє овдовіли, обоє самотні старенькі люди і почав дідок заходити до бабці, щоб нудно не було.
От і з часом почали вони жити разом. Дідусь переписав хату свою на доньку, а сам переїхав до бабці. Виявився він тим ще майстром, всі недоліки в хаті старенької виправив. І тепер хатинка вже просто прекрасна хизувалась перед іншими сусідськими хатами.
Діти старенького побачили, що добре він живе з бабцею і якось перестали лишній раз телефонувати, не цікавились як він поживає, чи потрібна якась допомога, чи потрібно допомогти з городом, садом, господарством.
Але сталось те, чого дуже б не хотілось – бабця дуже сильно захворіла. Лікарі сказали, що надіятись на хороший результат не потрібно та готуватись до найгіршого. Від цього дідусь дуже засумував та поник, бо любив стареньку всім своїм серцем. Була вона була його відушиною та старечим коханням.
Діти старенького зібрались на нараду, щоб вирішити що робити з батьком. І ніхто до себе його брати не хотів, бо в кожного були дуже «поважні» причини: то хтось в квартирі живе і старенький нібито не захоче туди, в когось діти в школу лишень пішли, а донька, які старенький будинок переписав, взагалі пропонувала батька в будинок для літніх людей.
І як до цих дітей достукатись та пояснити, що не можна так вчиняти з рідним батьком, який все життя піклувався та виховував їх, вкладав в них багато сил, ресурсів та часу.
