Дідусь більше не повернеться
Олеся тільки-но повернулася з чергового відрядження, ще навіть не встигла зняти пальто та розпакувати валізу, як задзвонив телефон.
Голос Марії Володимирівни, її мами, був якийсь стривожений. Але Олеся не надала цьому особливого значення. Можливо, через втому, яка їй тиснула на плечі, як свинцева ковдра.
Олесю, донечко, ти вже вдома?
Привіт, мамо. Так, нарешті приїхала. Ледь дійшла до хати. А ти чого телефонуєш? Сталося щось?
Добре, що ти вдома…
Олеся відразу зрозуміла, що мама щось хоче їй сказати, та все тягне час і ховається за порожніми словами. То не знає, з чого почати, то ще щось.
«Певно, знову скупчила новини про сусідів і збирається поділитися всім цим зі мною» подумала Олеся. Але їй зараз нічого не хотілося, окрім сну.
Вона мріяла розтягнутись на ліжку й заснути, адже в потязі майже не вдалося поспати. Крізь стіни сусіднього купе всю ніч лунали уривки веселих, а потім сумних співів під гітару. І навіть її імя звучало з темряви, розлитої між станціями:
«Ой у вишневому садочку,
Там соловейко щебетав.
Вийшла Олеся до садочку,
Зірки над річкою гойдав»
В іншій ситуації Олеся, може, навіть посміхнулась би, але зараз вона лише хотіла, щоб струни на гітарі нарешті порвалися. Не пощастило.
Мам, я зараз трохи відпочину, приведу себе до ладу, а потім подзвоню тобі і поговоримо, гаразд?
Не думаю, що вдасться, зітхнула мама.
Чому?
Відпочити тобі не вдасться.
Що за справи, мамо? Я ж у відрядженні була. Маю право на відпочинок. Гостей не чекаю і сама нікуди не збираюся. Чи, може, ти збираєшся навідати мене без попередження?
Олесю, дідусь… і голос став тонким, транслюючись із іншого боку сну. Діда більше нема…
Під руками Олесі раптом розмякла реальність. Вона міцніше стиснула телефон і розчинилася в дивані.
Це було так несподівано, майже неправдоподібно.
Його сусідка, Параска Іванівна, подзвонила ще зранку. Зайшла молока принести, а Микола Петрович лежить біля порога, за серце тримається, не дихає. Мабуть, ніч пролежав… Треба їхати в село. Ховати діда. Сусіди допоможуть. Ти чуєш мене, Олесю?
Олеся настільки була приголомшена, що тільки трохи видихнула: «Ага».
Параска Іванівна дзвонила родичам, та вони відмовились їхати. Сказали, якби спадок був би, подумали б. А так ні грошей, ні сенсу… Хата стара, нікому не потрібна…
Мама затихла, наче зупинила пісню на півслові.
Я, якщо чесно, теж не дуже хочу в те село їхати. Дід колись сказав, щоб ногами моїми його поріг не топтати, навіть на похороні. Памятаєш, я обіцяла йому так от, не буде мене. Надія лише на тебе, доню. Поїдеш, попрощаєшся з дідом?
Рука Олесі торкнулась тумбочки, де лежав конверт від діда останній лист, на якому штемпель з позаминулого місяця. Вона не встигла його отримати, була у відрядженні.
Останнє півріччя суцільні відрядження. Фірма відкрила новий офіс у Львові; відправляли лише її. У колег то діти, то проблеми, лише вона ніби безтурботна.
Олесю, материн голос знову пролунав, мов із-під води. Не хочеться, щоб селяни подумали, що ми забули старого. Які б не були між вами стосунки, віддати шану треба. Марії Іванівні що сказати? Ти поїдеш?
Так, мамо. Обовязково поїду. Тільки…
Олеся підвелась, дісталась тумбочки, потримала в руках лист і тихо поклала його на місце.
Мамо, як таке сталося? Дідусь же почувався добре, коли на Новий рік я до нього приїжджала і виглядав жваво.
Доню, звідки мені знати Вік такий. Багато чоловіків до пенсії не доживають, а твій дід і вісімдесят поправ… Земля йому пухом.
Олеся була в розгубленості. Вона дуже любила діда, була єдиною, хто підтримував із ним звязок останні роки.
Мати з дідом не спілкувалися образа і взаємне прозріння минулого не вщухали.
Микола Петрович не міг простити їй смерть Андрія, її чоловіка батька Олесі. Казав, що саме вона «загнала» його по роботах і змістила у вир чужих міст заради квартири, дачі, гарного життя… Андрій не витримав серце. Дід так плакав на могилі, голосив голосом, що стирав небо.
І з тих похоронів між Миколою Петровичем і його невісткою виросла неправда, не одне дерево яблуні, а цілий осиковий гай.
Відтоді дід листувався лише з онукою.
Писали одне одному листи Микола Петрович не визнавав жодних телефонів, планшетів, навіть радіо уникало його дому. За це родичі вулицею шепотіли: «Дивак». І навіть в селі під лавкою бабусі казали: «На старості року хлоп збожеволів А як тут не зїхати, коли все життя втрачати?»
Ще дивніше вийшло в останні місяці. Чоловік ніби говорив сам із собою, та не зовсім із котом. Це бачили і Марія Федорівна, і всі сусіди. Але кота ніхто в очі не бачив.
Олеся, поговоривши з матірю, кинула телефон у ліжко, потупилась в одну точку й нарешті дала волю сльозам.
Вона так мріяла цьогоріч влітку приїхати, ще весною збиралась, та все не складалось: відрядження за відрядженням А керівник її, пан Станислав Миколайович, тільки знизував плечима: «По закону, Олесе Юріївно, маю право. Якщо вам не подобається можете пошукати іншу роботу. Але зарплата ж непогана, правда?»
Зарплата й справді була добра кількадесят тисяч гривень. За неї можна і змиритися.
Її людське серце все ж ображалося: чому людей вважають лише гвинтиками?
****
Похорон на сільському кладовищі як у воді хрестять. Хвилина мовчання, забивають останній цвях у віко труни (обитої бордовою матерією), опускають у яму на вервицях.
Світлі квіти, свіжий могильний горбик. Олеся не могла збагнути: «Був дідусь і вже нема»
Далі ще обід. Горілка, промови згадають гарне, і навіть на прощальних поминках дід наче продовжує жити. Вони випють за його спокій, і слово при слові народиться спомин.
Коли чарки спорожніли, люди розійшлися хто по домах, хто на базар. Олеся залишилась сама, порожня й опечалена.
«Не встигла Не встигла встигнути» шепотіла вона собі під ніс.
І, щоб не занурюватися у смуток, почала господарювати: провітрила хату, помила дощану підлогу, витерла пил, змахнула павутиння, поклала залишки їжі в холодильник.
Будинок діда простий, деревяний, але теплий, як рука дитини. Вийшла на ґанок вдихнути запах вечірнього повітря.
Оглянула подвіря: город стримано голий, грядки ще не оброблені чи то дід не встиг, чи відчував, що не варто сіяти цього року. В саду цвіли яблуні, чорна смородина, малина. Земля ще дихала його працею.
«Хто ж тепер буде тут господарем?» зітхнула Олеся.
Сіла під яблунею й подзвонила мамі, розповіла, що провела діда в останню путь.
Молодчинка, Олесю. Який би він не був, але людина все ж.
Нормальний він був, мамо. Просто багато горя. Не тримай на нього зла.
Та не тримаю я, доню. Лежить тепер, відпочиває. Ти скажи коли додому збираєшся? Може, вже завтра? Не страшно одній у хаті?
Мамо, ні. Я взяла на роботі кілька днів відгулу, ще хочу побути в селі. Відпочити від міста. Та й девять днів скоро Може, ти приїдеш?
Куди мені їхати У мене теж город: і картопля, і полуниці. Ну ти ж сама розумієш!
Знаю, мам. Але нагадай собі: тут же і тато похований. А ти жодного разу не була коло його могили з того дня, як поховали
Я ж казала Миколі Петровичу ховати в місті, а він у своєму стояв. Олесю, у мене вже серіал починається. Подзвони мені, якщо що.
Олеся посміхнулася мама як завжди має справи, коли не знає, що відповісти.
Вона заварила чай зі смородинових і мятних листків, які знайшла в запасах діда, випила і вже збиралася лягати спати.
Перш ніж заснути, знову взяла листа від діда. Вона вже читала його відразу після повернення, але лист породжував ще більше запитань.
Дідусь розповідав лише про якогось кота. Того кота, якого Олеся в очі не бачила, і в діда ніколи не було.
Знову перечитала:
«Уяви, онучко, Чорнушко у нас молоко любить. Казали мені, що дорослим котам не годиться молоко, а він учора майже півбаняка випив. Завтра знову мушу Параску просити. Вона здивується, завжди ж літри на тиждень вистачало, а тут ледве принесе вже все. А Чорнушко дуже голодний. У холодильнику пусто. Але він досі ховається від мене, я його толком і не бачив… Лише щось чорне блисне біля сараю й зникне. А погляд завжди відчуваю, позаду. Котячий такий. Жду тебе. Може, ти його впіймаєш, або разом спробуємо. Я певен, що хтось його образив, тому й уникає людей»
Це лише частина листа, але саме того кота ніде не було. Олеся вже кілька днів кружляла по садибі ані сліду.
Правда, відчуття спостереження, як у листі, сьогодні її не залишало: кілька разів навіть озиралась, але порожнеча.
«Треба спитати Параску Іванівну про того Чорнушка»
****
Прокинулася на світанку: сонце рвалося крізь фіранки, за двором щебетали горобці, кричали півні.
Олеся встала, розчинила вікно, прикрила очі, вдихнула ранковий холодок. Згадала дитинство, як робила з дідом шпаківні. І що хотіла дізнатися про кота
Який же ще кіт? здивувалася Параска Іванівна.
Та сама не знаю Чорнушко якийсь. Весною, коли писав листи, не згадував про нього. А в останньому тільки про нього й мова.
А, зрозуміла. Десь місяць тому Микола Петрович почав, дійсно, розмовляти з котом. Я через тин глянула а кота нема. Наступного дня те ж саме. Далі дідо твій майже щодня з ним про щось балакав: про дружину, про сина. І Чорнушком його кликав. Усі, хто проходив, те чули. Але жодного разу кота не бачили ні на подвірї, ні в хаті. Я часто заходила: то молоко, то пиріжки, то просто. Питала прямо дідо сміявся: спіймаю покажу! Мені здається, він просто під кінець трохи головою пішов від горя. Якщо б був кіт хтось би побачив, правда ж?
Може й так, задумливо сказала Олеся. Хоч, знаєте, мені здається, дід адекватний був до останнього. Може, таки кіт десь ховається, а може ми чогось не розуміємо У вас у селі чорні коти не пропадали?
У тому й річ, що ні. Та й у нас у селі чорних котів ні в кого немає
Повернувшись додому, Олеся продовжила прибирати, та думки про таємничого кота виринали знову і знову.
Тим часом, з потаємного сховку за нею спостерігав саме Чорнушко. Він давно помітив дівчину, її рухи, і з-поміж усіх людей, що останні дні товпились на подвірї, лише вона була йому близькою й рідною.
Може, тому, що схожа на діда, який поїв і годував його то ковбасою, то молоком. Чорнушко уникав людей, ще змалку отримав чимало образ. Кочував з села в село, доки не натрапив на добрі очі й травневий голос діда.
І справді, Микола Петрович усім серцем відчував цей погляд котячий, тихий, нічний.
Тепер же Чорнушко шкодував, що так і не осмілився бути ближче до діда. Проникнути у хату не міг, коли запах смерті розправив крила. Сидів усю ніч під порогом і, здавалось, ридав через дощову ніч.
А зараз він спостерігав за дівчиною, дихав її сміливістю й добром. Та досі не наважувався зявитися.
На девятий день усе змінилося. В селі знову зібралися люди, Чорнушко затаївся тихіше миші. Але потім, коли всі розійшлися, Олеся раптом побачила серед трави чорну тінь.
Ось ти який, Чорнушко! Дід не збрехав у листі А ну йди знайомитись!
Та варто було Олексії зробити крок і Чорнушко зник.
Хто ж ти такий? Не бійся, я не ображу. Дуже хочу з тобою познайомитись, лагідно говорила вона.
Цю розмову почула Параска Іванівна, яка несла пиріжки. Підійшла, глянула дівчину бачить, а кота ні.
«Ой лишенько, подумала сусідка, спершу дід, тепер онука з невидимим котом балакає Чи це якась повітряна душевна хвороба в нас тут?..»
Обідній грім покотився за обрієм і тягнув за собою стиглі дощові хмари, які накрили подвіря, наче тепла ковдра забутих споминів.
Дощ буде! глянула Олеся у вікно. І навіть гроза, мабуть
Гроза виросла за мить: вітер бив у вікна, дощ намивав дах, і Олеся крутилася в ліжку, не знаходячи сну.
Потім, коли розкотився грім так, що стіни прохололи, вона побачила у вікні пару вогняних очей.
Ой, лишенько! кинула вона, а в наступну мить щось чорне й мокре шугнуло в кімнату, під ліжко.
Це ж ти, Чорнушко!
Вона обережно дістала кота, витерла рушником, посадила біля себе.
Під гулом ураганної ночі кіт і дівчина обіймалися своїм теплом, тремтіли й слухали втому дощу.
****
Зранку кота знову не було видно, поки він не видряпався на підвіконня до сонячних променів.
А ти куди зібрався, Чорнушко? засміялася Олеся.
Він лиш обернувся, ніби вибачаючись за нічну слабкість.
Мяу!.. просився на двір.
Але без сніданку ніяк. Потім сам вирішуй. Зі мною поїдеш чи лишишся тут. Я хочу забрати тебе в місто. Думаю, і дід би цього хотів. Але вибір твій.
Погодувавши кота, Олеся відкрила двері. Кілька годин і треба було до автобуса.
Коли ж вона вийшла на ґанок із валізою, на сходах її вже чекав Чорнушко.
Він терся об її ноги й дивився прямо у вічі. Рішення прийняте: їхати в місто разом.
Я й знала, що ти обереш саме це, лагідно сказала вона.
Параска Іванівна, коли побачила її з котом, лише здивовано перехрестилась:
Це той самий?
Той самий, усміхнулась Олеся. Це підтвердження: мій дід не божеволів. Просто кіт у нього, як і я, боявся людей. Але грози ще більше. Тепер усе буде добре.
А ти не переймайся, я пригляну за хатою. Приїдеш ще?
Приїдемо з Чорнушком обовязково.
Тримай пиріжки у дорогу…
Дякую вам, Параско Іванівно.
В автобусі Олеся дивилась на небо.
В одному з хмар вона раптом розгледіла риси діда. І Чорнушко, примостившись на колінах, теж притулився до вікна.
Усміхнене, тепле обличчя дивилося на них і підморгувало. Автобус рушив, хмара розвіялась. Може, це був лише сон, але вони знали: дідусь не зник. Він живе із ними, у памяті й у серці. Де б зараз не був Микола Петрович він радіє, що Олеся і його загадковий пухнастий друг, нарешті, знайшли одне одного.
