Дідусь захотів побачитися з внуком, тому пройшов п’ять кілометрів до лікарні, в якій той працював

Август Прохорович завжди був міцним високим та струнким чоловіком. І це не змінилось навіть коли він вийшов на пенсію. Якось він прийшов до лікарні, записався на прийом до лікаря в реєстратурі та сів під кабінетом та почав читати свою улюблену газету.

-Слухай, Прохорович, це ж твій внук, ти ж міг і без черги до нього зайти! – сказав чоловік, що підійшов до старого.

-Внук внуком, але ми всі одинакові люди, не зважаючи родич він мені чи ні, а я ще молодий, можу почекати. – відповів Август Прохорович.

Цю розмову почула жінка, що сиділа біля чоловік на лавочці і придивившись зойкнула:

-Август! Ти чи шо? Давно не бачились, живчик ти наш! – живчиком його називали ще з молодості, бо ж завжди енергії було повно. Так і зараз, в свої шістдесят вісім виглядає краще багатьох сорокалітніх.

-Я, я, Степанівна. Як ти мене лише зараз побачила? Тобі видно до офтальмолога ще потрібно! – засміявся живчик.

-Ага, до окуліста! Я зараз з ногами мучуся, які ти мені в молодості «лікував» та й долікував!

-Ти б все по інструкціях робила – зараз би не мучилась. Я тобі що виписував?

-Компреси.

-А ти їх скільки разів робила? Один раз і закинула? От тепер і маєш. А я всіх вас завжди лічив! І помагало моє лікування! Не завжди правда, але помагало! В нашій родині всі по чоловічій лінії лікують. Я без освіти, відпираючись від батькових настанов та логіки вас лічив. А ось внук мій – молодець, відівчився у ВУЗі і тепер прекрасний спеціаліст.

Жінка вже нічого не казала, бо ж прийшла черга Августа Прохоровича заходити до лікаря в кабінет. Він постукав та привідкрив двері.

-Тук-тук! Сергій Адамович, можна до вас? – зайшов старий з щирою посмішкою сповненої радості від зустрічі з внуком.

-Привіт діду! Я радий тебе бачити! – зрадів лікар побачивши любимого діда. – Ти знову причалапав сюди пішки? В таку зиму? – докірливо спитав він. Діло в тому, що лікарня знаходилась в селищі, яке знаходилось в п’яти кілометрах від села, де жив Август Прохорович.

-Так, йолки палки, а як ще? Машину мені поки президент не подарував і в лотерею не виграв. Та й вона б застрягла в наших то снігах. А я побачити внука хотів страх як!

-Ну ти даєш, діду, молодим би твоє здоров’я, міцне як дуб! Добре, а що там бабця? Як вона?

-Та як завжди. По маленьку по тихеньку, стабільно, так сказати. Хотіла зі мною йти. Але я її не взяв, бо ж в таку заметіль йти в сусіднє селище їй не потрібно, застудиться ж.

-Зате ти діду підеш в любу погоду і будь куди, я так подивлюсь?

-Так а я ще молодий і здоровий! Мені море по коліна! – зареготав старий.

-Здоровий не те слово, а ось про молодий я сумніваюсь. – жартуючи сказав внук. – Тобі он вже шістдесят вісім років!

-Не правда! – заперечив старий. – Мені шістдесят сім років, сім місяців і чотирнадцять днів! А взагалі в душі весь час двадцять п’ять! – підморгнув він.

-Ага, з цим і не поспориш! – засміявся лікар.

-Добре онуку, випиши рецепт на ті каплі та таблетки, що моя бабця п’є, бо каже, що вже закінчились.

Поговоривши, ще трохи з онуком та взявши рецепт, Август Прохорович пішов, щоб не затримувати людей, які чекають на прийом до його внука. Виходячи з лікарні, він почув як перешіптувалися медсестри та лікарі, мовляв «це ж дідусь нашого геніального Сергія Адамовича». Гордість за внука переповнила його душу та серце і він щасливий пішов додому. Але ще перед цим зайшовши по ліки для своєї коханої бабці.

Оцініть статтю
Джерело
Дідусь захотів побачитися з внуком, тому пройшов п’ять кілометрів до лікарні, в якій той працював