Андрій Павлович сидів біля вікна й дивився на оголошення в телефоні. Букви пливли перед очима – окуляри знову десь загубилися. Але текст простий:
«Віддам у добрі руки кота. Рудий, кастрований, до лотка привчений».
Ні. Не віддам. Продам. Так хоча б більше шансів, що потрапить до заможної родини.
– Барсику, – покликав він неголосно. – Іди сюди, рудий.
Кіт з’явився наче за помахом чарівної палички – товстенький муркотливий тракторець на м’яких лапах. Стрибнув на коліна, вмостився клубочком. Теплий такий, живий.
Андрій Павлович погладив його за вухом. Барсик заплющив очі від задоволення, а господар відчув, як серце стискається. Півроку вже як сам.
– Що ж ми з тобою робитимемо, а? – прошепотів дід. – Ліки кінчаються, і пенсія теж.
Котяра муркотів, нічого не підозрюючи. А Андрій Павлович відкрив калькулятор. Корм – тисяча гривень на місяць. Наповнювач – ще п’ятсот. Про ветеринара краще не думати.
А таблетки від тиску коштують дві тисячі. Щомісяця.
– Розумієш, Барсику, я ж не хочу з тобою розлучатися, просто не справляюся більше.
Набрав в оголошенні: «Кіт у добрі руки. Три тисячі гривень». Стер. Написав заново: «Продаю кота. П’ять тисяч гривень».
Телефон одразу задзвонив. Жіночий голос:
– Здравствуйте, щодо кота дзвоню. Можна подивитися?
– Можна, – хрипко відповів Андрій Павлович. – Приїжджайте.
За годину в двері постукали. На порозі стояла жінка років п’ятдесяти з сумними очима.
– Марина, – представилася вона. – А де ж котик?
Барсик, як на зло, тут же вибіг із кухні, але не до гості – до господаря. Терся об ноги, муркотів, дивився закоханими очима.
– Ось він, рудий мій, – сказав Андрій Павлович, намагаючись говорити байдуже. – Хороший кіт. Ласкавий.
Марина присіла, простягнула руку. Барсик понюхав, але до неї не пішов. Повернувся до господаря.
– А чому продаєте? – запитала жінка тихо.
– Так, обставини, – пробурмотів дід, відводячи погляд.
І тут Марина помітила: руки в пенсіонера тремтять. І кіт від нього не відходить ні на крок.
Марина повільно обвела квартиру поглядом. Все чистенько, акуратно, але пусто якось. На підвіконні – засохлий фікус. На столі – коробочка з таблетками, майже порожня. І ще одна, теж майже порожня.
– Гарна квартира, – сказала вона. – Давно тут живете?
– Сорок років уже, – відповів Андрій Павлович, погладжуючи Барсика. – Із дружиною купували…
Він не договорив. Не треба було.
Марина кивнула. У неї самої не так давно померла Жучка – дворняжка, що прожила п’ятнадцять років. Пустка в домі така, що стіни готові впасти.
– А кіт не хворіє? – спитала вона.
– Та ні, здоровий. Просто я, – Дід затинався. – Не справляюся більше. Вік, розумієте.
Барсик раптом м’явкнув протяжно й потерся об ногу господаря. Наче розумів, про що мова.
– А корм у вас який? – продовжувала розпитувати Марина.
Андрій Павлович показав на кухню. Там стояли дві мисочки – одна з водою, друга з сухим кормом. Дешевим, із «Сільпо». Не найгіршим, але й не хорошим.
– Він вибагливий у їжі?
– Ні, що даси, те й їсть. Хороший хлопець. Розумний дуже. Коли Галочка хворіла, до неї на ліжко лягав, грів. Наче розумів. – голос господаря тремтів.
Марина присіла навпочіпки перед котом. Барсик на неї подивився, але до господаря тулився.
– Скажіть чесно, – тихо спитала вона, – а чому саме п’ять тисяч просите?
Дід розгубився:
– Ну, хороший же кіт. Породистий.
– Барсик – дворняга, – м’яко заперечила Марина. – Гарний, але дворняга. І ви його любите. То чому продаєте?
Андрій Павлович відвернувся до вікна. Мовчав довго. Барсик муркотів у нього на колінах, а господар гладив його тремтячими руками.
– Ліки дорогі стали. І корм. Він хворів місяць тому, до ветеринара возили. П’ять тисяч віддав. Останні.
– А донька? Син? Родичі?
– Донька в Німеччині живе. Своїх трьох ростить, не до старого їй. Та я й не прошу нічого.
Він зітхнув.
– Справлялися з Галочкою якось. А один – не виходить.
Марина слухала й відчувала, як серце стискається. Ось він сидить, цей гордий дід, і продає єдине, що в нього залишилося живого в домі. А кіт не розуміє, притискається, довіряє.
– А якщо я не куплю? – спитала вона.
– Хтось інший купить. – Голос твердий, але руки все так само тремтять. – Оголошення вже висить, дзвінки є.
– І не шкода?
Андрій Павлович різко підняв голову:
– А ви думаєте, мені легко?! Думаєте, я від хорошого життя?
Він осікся, стиснув губи. Барсик злякався різкого руху, зістрибнув із колін, але далеко не пішов – сів поруч.
І тут Марина зрозуміла: вона не може просто купити кота й піти. Не можна розлучати їх.
Але щось треба придумати.
Марина мовчала. Довго.
– Андрію Павловичу, а якщо я не стану купувати кота? – сказала вона.
Дід здригнувся:
– Як не станете?! А навіщо тоді приїхали?
– Приїхала подивитися. Подивилася. І зрозуміла – кота купувати не буду.
Андрій Павлович зблід. Руки затремтіли сильніше.
– Ви ж самі дзвонили! Самі сказали, що потрібен кіт!
– Потрібен. – Марина встала з крісла й підійшла до вікна. – Тільки не цей.
– А що з ним не так?!
Вона обернулася. І дід побачив у неї в очах сльози.
– З котом все так. А от із господарем не так.
– Я не розумію.
– Розумієте, Андрію Павловичу. – Голос тремтів. – Я не так давно собаку втратила. Стареньку, хвору. П’ятнадцять років прожила зі мною. І знаєте, що було найстрашніше перед її відходом? Не хвороба. Не біль. А те, що вона дивилася на мене й ніби просила пробачення. За те, що завдає клопоту.
Андрій Павлович ковтнув. Барсик підійшов до нього, потерся об ногу.
– І зараз я дивлюся на вас із Барсиком – і бачу те ж саме. Він тягнеться до вас, а ви соромитеся, що не можете його прогодувати. Думаєте, що робите правильно, віддаючи в добрі руки.
– А хіба неправильно?! – спалахнув дід. – Хіба краще, щоб він голодував зі мною?!
– А хто сказав, що він має голодувати?
Зависла пауза. Барсик м’явкнув – тихо, протяжно.
– Я пропоную інший варіант, – продовжувала Марина. – Я буду приносити корм. Кожного тижня. І гроші на ветеринара – якщо знадобиться.
– Що?! – Андрій Павлович подивився на неї як на божевільну. – Навіщо вам це?
– Тому що хочу допомогти коту. Але не хочу розлучати вас. – Вона усміхнулася крізь сльози. – Можна назвати це орендою щастя.
– Орендою?!
– Ну так. Я плачу за те, щоб приходити й гладити Барсика. А заодно в мене з’являється привід навідати самотню людину. Чаю випити. Поговорити.
Дід мовчав. Очі широко відкриті, губи тремтять.
– Це якось принизливо, – видушив він.
– Чому принизливо? – щиро здивувалася Марина. – Це ж договір. Честний договір. Я отримую кота для спілкування – ви отримуєте допомогу з кормом. Взаємовигідно.
– Ні! Я не жебрак! Я не прохач! – Андрій Павлович різко встав.
– А хто так сказав?
– Та ви ж самі! Пропонуєте гроші давати незнайомому діду!
Марина похитала головою:
– Я пропоную договір. Платити за спосіб спілкування з котом. І з розумною, цікавою людиною, яка цього кота виховала.
– Не треба! – Голос зірвався. – Не треба жаліти мене!
І тут він замовк. Сів назад у крісло. Опустив голову.
Барсик застрибнув до нього на коліна.
– Знаєте, що найстрашніше, Андрію Павловичу? – тихо спитала Марина. – Не бідність. І не старість. А гордість. Яка заважає приймати допомогу.
– Це не гордість, – прошепотів він. – Це сором.
– Сором за що?
– За те, що не справився. Що дружина померла, а я залишився. Що грошей не накопичив. Що донька далеко. Що навіть кота прогодувати не можу.
Сльози потекли по зморшкуватих щоках.
– А тепер ще ви приїхали. І пропонуєте допомогу. А я як останній…
– Дурень? – м’яко підказала Марина.
– Ну так. Дурень.
Вона підійшла, сіла навпочіпки біля крісла:
– Андрію Павловичу. У мене порожня квартира. У мене пропала собака. У мене робота, на яку не хочеться йти. І нікого поруч немає, кому можна розповісти, як минув день. А у вас є Барсик. І добре серце.
– Звідки ви знаєте про добре серце?
– А зла людина так кота любити не може.
Барсик замуркотів голосніше, ніби погоджувався.
– То що скажете? Домовимося?
Андрій Павлович довго мовчав. Гладив руду шерсть. Думав.
Дід зітхнув. Глибоко-глибоко.
– Тоді, може, спробуємо?
Минуло два місяці.
Андрій Павлович сидів біля вікна з Барсиком на колінах і дивився на двір. Скоро мала прийти Марина – по вівторках вона завжди приносила корм і якісь смаколики.
– Чуєш, рудий? – тихо сказав він котові. – Здається, кроки знайомі.
Барсик підняв голову, насторожив вуха. Так, точно – це вона.
Стук у двері.
– Андрію Павловичу? Це я!
– Проходьте, проходьте! – Дід підвівся, розправив сорочку. За ці два місяці він видно пожвавішав, навіть щоки порожевіли.
Марина увійшла з великими пакетами, усміхаючись:
– Привіт, красеню! – Це Барсику.
Кіт тут же замуркотів і потерся об її ноги.
– І вам привіт, Андрію Павловичу. Як справи? Як самопочуття?
– Та нормально все. Вчора до лікаря ходив – тиск у нормі. Таблетки ваші допомагають.
– Ой! Завтра субота, може, тоді в парк сходимо? Барсика на шлейці вигуляємо?
Андрій Павлович засоромився:
– Та що ви. В парк. Люди дивитимуться – дід з котом на повідку.
– Нехай дивляться! – засміялася Марина. – Будуть заздрити, який у вас красень. Правда, Барсику?
Кіт м’явкнув – схвально.
Вони пили чай на кухні. Андрій Павлович розповідав про сусідів, про новини у дворі. А Марина слухала, кивала, сміялася. За ці два місяці між ними встановилася особлива близькість – не родинна, але дуже тепла.
– Знаєте, – сказала вона, допиваючи чай, – а донька ваша телефонувала на цьому тижні?
– Телефонувала. Питала, як справи. Я їй про вас розповів.
– І що вона сказала?
– Здивувалася, – зізнався дід. – Каже: «Тату, я так рада, що в тебе є подруга». Подруга, – Він усміхнувся. – Дивно звучить у моєму віці, правда?
– Чому дивно? Дружба віку не має.
Барсик раптом зістрибнув з підвіконня й підійшов до миски з кормом. З якісним кормом, який більше не був проблемою.
– А я хотів його продати, – тихо сказав Андрій Павлович.
– І добре, що не продали.
– Так… Думав тоді – кінець світу. А насправді – початок нового життя.
Марина кивнула:
– Іноді найстрашніші моменти приводять до найсвітліших змін.
Вони мовчали, спостерігаючи, як Барсик діловито хрумає корм. У нього тепер було все – їжа, ласка, увага двох людей, які його любили.
