Десять років я одружена зі Святославом, а свою свекруху, Ганну Іванівну, щиро поважаю та навіть люблю. Вона добра, турботлива, завжди готова допомогти з дітьми чи пригостити нас своїми знаменитими варениками. Але до однієї її звички я так і не звикла — вона завжди залишає ложку в салаті! Та не просто залишає, а встромляє її, немов прапор на вершині гори. На Великдень ми знову збираємось біля неї за великим столом, і я вже морально готуюся до цього кулінарного ритуалу. Хоча, чесно кажучи, такі дрібниці лише додають нашим родинним посиденькам колориту, і я не уявляю нашого життя без цих теплих зустрічей.
Ганна Іванівна — жінка, яку неможливо не поважати. Коли я щойно вийшла заміж за Святослава, я, як і кожна молода невістка, трохи боялася свекрухи. Чула історії подруг про «відьом у спідницях», що критикують кожен крок. Але Ганна Іванівна виявилася зовсім іншою. Вона зустріла мене з усмішкою, навчила ліпити її легендарні вишневі вареники і ніколи не лізла з непроханими порадами. Коли народилися наші діти, Софійка та Дениско, вона стала для них найкращою бабусею: грається з ними, читає казки, а їІ тепер, коли я бачу ту ложку в салаті, я просто посміхаюся, адже це частина нашого сімейного тепла.
