Ми прожили разом десять років, але через мого батька вона забрала дітей і пішла…
Мені тридцять чотири. І я сам. Зовсім. Дружина пішла. Забрала наших трьох синів і поїхала до своєї матері у Вінницю. А я сиджу у будинку, який сам допомагав будувати, і слухаю, як годинник відміряє порожнечу. Ми прожили разом десять років. Здавалося б, що може зруйнувати таке життя? Але зруйнувало. Мій батько.
Ми познайомилися з Оленою, як і багато зараз — у соцмережах. Спочатку листування, потім побачення, а через пару місяців — весілля. Все завертілося, понеслося, як у доброму фільмі. Я був справді щасливий. Через рік у нас народився Андрійко — перший син. Тоді я буквально літав від радості. Не відчував втоми, не помічав проблем, жив заради родини.
Тоді ми з Олею жили у моїх батьків у Чернігові. І це була моя перша помилка. Батько, хоч і працьовита людина, постійно зловживав горілкою. Його вибухи траплялися все частіше. Сварки, крики, приниження — Оля терпіла мовчки. Я заплющував очі. Думав — переживемо, пройдe, звикне. Мати давно махнула на батька рукою, а для Олі все було новим і болючим.
Одного разу він у п’яній люті схопив її за руки, почав кричати якусь дурню. Вона вирвалася, подзвонила мені в сльозах. Я примчав. Скандал. Крики. І як результат — батько вигнав нас. Нас, з младенцем на руках, на вулицю. Оля не сперечалася. Ми поїхали до її матері.
Але й там, у Житомирі, не було спокою. Теща… жінка непроста. Постійно нові чоловіки, галас, суперечки, крики. Оля навіть сама не могла звикнути, а мені було ще гірше. Але йти було нікуди. Оля була вагітна другою дитиною. Народився Тарасик — наш другий хлопчик. Жвавий, ясний, з усмішкою до вух. Поки Оля сиділа з дітьми, я працював на двох роботах, щоб прогодувати сім’ю.
Прожили ми в тій квартирі майже три роки. Потім теща вигнала і нас. Прямо в очі: «Ти мені не подобаєшся. Виїжджайте». Оля пішла зі мною. Ми зняли житло, видихнули. Без батьків, без чужих правил — перший раз відчули, що справді родина. І жили непогано. Хоча було важко. Грошей ледь вистачало, я тягнув все сам, Оля підробляла вдома. Але ми були разом. І цього було досить.
Потім моя мати вирішила будувати дім у передмісті — під Броварами. Мріяла про великий будинок для всієї родини. Запропонувала нам, пообіцяла, що все буде інакше. Ми повірили. Вклалися у будівництво — руками, часом, грошима. Через два роки заїхали. Дім був двоповерховий, місця вистачало всім: і батькам, і нам. Жили спокійно, народився наш третій син — Славик.
Та спокій тривав недовго. Мати Олі продала свою квартиру і поїхала до Києва, до брата Олі. По дорозі заїхала до нас «на трохи». Залишилася. Привела чергового чоловіка. Почалися догани, плітки, докори. Оля нервувала, ламалася. Мій батько знову почав пити. Я тим часом змінив роботу — тепер часто їздив у відрядження. Бував удома раз на два тижні. А вдома тим часом наростав жах.
Повернувшись з однієї з поїздок, я застав Олю, яка збирала речі. Вона плакала. Сказала: «Я більше не можу. Твій батько знову кричав, що я тільки й умію дітей народжувати. Він мене образив… А ти де був?»
Я стояв, наче прикований. А потім дивився, як моя дружина з трьома дітьми виходить із нашого дому. Від’їжджає. Від’їжджає, немов у нікуди. Але я знав — вона їде до матері. До тієї самої, яка тільки й робить, що налаштовує її проти мене.
Я дзвоню їй кожен день. Благаю повернутися. Плачу в трубку. Вона відповідає холодно: «Я не повернуся в цей дім. Ніколи». Я розумію, що винен. Що вчасно не поставив межі. Що не захистив її. Що вибрав комфорт і батьківський дах замість спокою дружини.
Тепер думаю: може, знову знімати житло. Почати все спочатку. Забрати її й дітей. Побудувати з нуля, але тільки удвох. Без чужих. Без пияцтва. Без тещ, свікарів, скандалів.
Я не знаю, чи пробачить вона. Чи повернеться. Але я знаю точно: втрачати її не хочу. Ми прожили десять років. Це було моє життя. А зараз — його нема. І в цьому домі разом з нею зник і моє повітря…
**Життя вчить: іноді наша найбільша помилка — мовчати, коли треба говорити, і терпіти, коли треба діяти.**
