**Щоденник прощення**
Останнім автобусом Марійка повернулась із міста до села. Цілий день метушилася: то в лікарню — документи збирала, то в ритуальне бюро, потім знову до лікарні — віднесла в морг мішечок з одягом. Мама заздалегідь його підготувала. Встигла заїхати додому, перевдягнутися в чорну блузу.
Сіла на стілець біля столу, витягнула ноги, гудучі від втоми. Як же тут холодно. Пішла рано вранці, а тепер уже вечір. Дурно дивилася на брудні сліди на підлозі — від лікаря швидкої, від чоловіків, що виносили маму, від сусідів. Тільки зараз зрозуміла, що весь час двері були розчинені, а надворі жовтень. Чи можна мити підлогу? На всяк випадок вирішила залишити все як є.
За дверима зачулися кроки. Марійка схопилася, думала — це нарешті Оля приїхала, але в кімнату увійшла сусідка.
— Бачила, що ти повернулася. Потрібна допомога? — спитала тітка Галина, мамина подруга.
— Ні. — Марійка знову опустилася на стілець.
— Холодно тут у тебе. Зараз растоплю пічку. — Тітка пішла й незабаром повернулася з в’язкою дров, заторохтіла на кухні. На мить Марійці здалося, що це мама, що смерть їй тільки приснилася…
— Ну ось, скоро буде тепло. — У кімнату увійшла не мама, а тітка Галина. — Не турбуйся про поминки. Завтра похорон? Потім поїдеш у місто, а ми з Ганною тут усе зробимо. Оленька знає? Приїде?
— Телефон не бере, написала повідомлення. Не знаю. Дякую вам… — ледве промовила Марійка.
— Що вже, не чужі ж. Ми з твоєю матір’ю ближче за сестер були. — У голосі пролунав докір, і Марійка відчула це, глянула на жінку. — Ну, я піду, — зніяковіла тітка й пішла до дверей. Взялася за ручку й зупинилася. — Ти завтра двері не замикай, добре?
Марійка кивнула, прикусивши губу. У печі тріщали дрова, вогонь гудів у трубі, хатка ожила. І вже не відчувалася та глиха, глуха самотність, що повисла тут після маминої смерті. Кажуть же, що в перші дні померлих можна відчути поруч. Марійка навіть озирнулася, але нічого не побачила.
Останнім часом мама сильно хворіла. Після смерті батька вона втратила сенс життя, швидко згасала. Іноді Марійці здавалося, що вона сама не хоче жити, поспішає до нього. Стала похмурою, мовчазною. Після школи Марійка поїхала до міста, вступила до технікуму на бухгалтерію.
Що вихідних приїзджала до мами, благо село поруч. Привозила продукти, допомагала по господарству. Останній рік мама різко схудла, ослабла. Марійка відвезла її до лікарні — діагноз був невтішний. Мама сприйняла його байдуже, навіть з полегшенням, здавалося.
Коли вона вже ледве вставала з ліжка, Марійка взяла відпустку і приїхала. На роботі попередила, що, можливо, доведеться брати за свій рахунок. За місяць мама померла. Останні два дні не їла, не говорила, лежала у півзабутті.
Марійка постійно розмовляла з нею — чи чула вона, чи ні. Від власного голосу було не так страшно. Того дня вона благала маму пробачити їй усе, просила не залишати її одну, гладила вихулясту, холодну руку.
Казала, що ось-ось приїде Оля. При імені сестри мамині повіки здригнулися, але очі не відкрила. Може, вже була там, у іншому світі, з батьком, куди так прагнула?
Батько був роботящий, пив рідко, знав міру — рідкість для села. Багато однооких, а то й заміжніх жінок, чиї чоловіки спивалися, намагалися його спокусити, запрошували «допомогти». Але він любив маму, не зраджував. У селі таке не сховаєш.
З зарплатні завжди приносив їм із сестрою кульок цукерок. Як же вони тоді раділи цим скромним подарункам.
Помер рано, краще сказати — загинув. І мама не змирилася з втратою. Марійці було лише сім, а Оля вже закінчила дев’ятий клас. Як тільки втекла з дому після траге**Щоденник прощення**
«І тепер, тримаючись за руки, вони виходили з кладовища, знаючи, що попереду — довгий шлях примирення не лише з минулим, але й одна з одною.»
