День, коли я йшов оформляти розлучення, моя колишня дружина одягнулася нареченою.
Коли Оксана сказала мені, що подає на розлучення, я почув, як грюкає шафа у спальні. Вже за кілька хвилин вона винесла свою весільну сукню, вкладену в чохол.
Що ти збираєшся робити? запитав я, невпевнено посміхаючись.
Одягну цю сукню і піду в суд, відповіла вона, струшуючи з неї пил.
З глузду зїхала? На розлучення ходять у весільній сукні?! Це ж дурість.
А чому ні, Іване? Ти теж вдягнеш весільний костюм. Адже у ньому ти клявся мені у вічному коханні, тож хай і на розлученні будеш у своєму смокінгу.
Я не міг знайти слів. Вона була така вперта, що за хвилину я вже сам перевертав дно шафи в пошуках піджака і бабусиної краватки-метелика.
На порозі Печерського суду на нас втупилися всі. Одна жінка переплутала і радісно вигукнула: «Вітаємо з молодим подружжям!», а інша їй прошепотіла: «Не бачиш, це розлучення у них!»
Суддя ледь не впустив ручку, коли ми зайшли: я у чорному костюмі, вичищених до блиску туфлях, вона у білій сукні й довгій фаті.
Пані, звернувся до нас суддя, намагаючись стримати посмішку, чи можу я дізнатися, навіщо ви прийшли на розлучення саме у весільному вбранні?
Чесно, ваша честь, спокійно відповіла Оксана, бо цей чоловік тут, у цій сорочці, обіцяв бути зі мною до кінця днів. Оскільки нічого страшного не сталося і смерть нас ще не розлучила, хай і розірве шлюб у тому ж самому костюмі щоб бачити мене такою ж, як тоді, коли обіцяв кохати.
Я озирнувся на неї, у неї в очах сльози.
Я ж любив тебе, Оксано! Любив тоді по-справжньому!
А зараз? запитала вона, і голос її затремтів.
Суддя кашлянув і, помовчавши, промовив:
Послухайте, я даю вам півгодини. Вийдіть, поговоріть десь у коридорі. Якщо повернетесь у такому ж вигляді будемо розлучатись далі. Але щось мені підказує, вам обом є про що поговорити.
Ми вийшли у просторий коридор. Оксана, мовчки, поправила мені краватку, що криво сповзла набік. Я легенько поправив її фату.
Ти і справді красива, як у той день, сказав я.
Ти теж нічого, хоч і впертий, сміючись, відповіла Оксана.
Ми стояли один напроти одного, мов двоє молодят… тільки у холі суду, не церкви.
А що, як… обережно почав я, замість сваритись, сходимо кудись разом? Зїмо шматок тортa, як тоді. Згадаємо, заради чого колись одружилися?
Чи це і є справжнє кохання навіть розлучатись як на весіллі? Чи ми просто двоє емоційних людей, яким не дано жити спокійно й буденно? З того дня я зрозумів важливу річ: не варто знищувати те, що справді цінне, через хвилинну образу. Історії, що починаються у вишиванці й весільній сукні, не мають закінчуватись байдужістю.
