**Де ти сховалась?**
Спершу зникли рукавички. Потім — пучок ключів. Згодом — старий шарф. Все це можна було списати на вік, на неуважність, на втому. Але коли за місяць пропала вже шоста річ — скринька з нитками, що завжди стояла на комоді, — Ганна Іванівна не витримала. Вона опустилась на стілець, важко зітхнувши. Пальці тремтіли, але не від страху — від гніву, від того, що її маленький, звичний світ почав розвалюватися, ніби хтось невидимий витягував із нього нитки.
— Ну, якщо так, давай грати, — промовила вона голосно, і в її словах був не тривожний дзвін, а виклик, гострий, як лезо.
Квартира мовчала. Лише за стіною тикали старі годинник, відміряючи час із впертою точністю. Ганна Іванівна жила сама вже дев’ять років. Чоловік пішов раптово, прямо у вітальні, з недопитою чашкою чаю в руці й недоговореним жартом на губах. Після його смерті нічого не змінила: той самий потертий диван, той самий скрипучий стілець, навіть його улюблена кружка залишилася — з вицвілою написом «Найкращий дідусь».
Донька навідувалася раз на півроку. Привозила продукти, бурчала, що мати не відповідає на дзвінки, і поспішно від’їжджала. Її слова були уривчастими, наче вичавленими між справами, сім’єю, нескінченними клопотами. Ганна Іванівна не ображалася. Все розуміла: у доньки своє життя, робота, діти, кредити. Вона приймала пакети з крупами й ліками, посміхалася, незграбно обіймала, провожала до дверей і довго стояла у порожньому коридорі, дивлячись на захлопнуту двері, доки тиша не ставала нестерпною.
Але місяць тому в будинку почалося щось дивне. Не відразу, не різко — ніби хтось обережно перекроював її світ, як кравчиня, що підрізає край тканини. Спочатку з’явився запах — ледь відчутний, ніби в кутку кімнати тліли сухі трави, як у хаті її бабусі. Потім — протяги. Фіранки тремтіли, навіть якщо кватирка була зачинена. І тіні. Вони ковзали по стінах, не збігаючись із рухом світла, ніби хтось невидимий підкрадався по кімнаті, але не лишав слідів. Дім наче дихав чужим ритмом, не її.
Ганна Іванівна мовчала. Лише частіше сиділа біля вікна, підібгавши ноги, з охололою кружкою в руках, дивлячись на засніжену вулицю за шибкою. Вона споглядала, як падає сніг, як він вкриває старий двір, де колись грали діти, і згадувала. Як батько вчив її їздити на велосипеді, тримаючи за сідло, поки вона не навчилася тримати рівновагу. Як у дев’яності вони з чоловіком грілися біля буржуйки, коли світло вимикали на тижні, і сміялися, намагаючись підсмажити хліб на розпеченій кришці. Як вони вперше купили телевізор і до півночі сперечалися, який канал вмикати, доки не заснули, притулившись один до одного.
А потім речі почали зникати. Спочатку дрібниці: ґудзик, хустинка, стара брошка. Потім — серйозніше: улюблений шарф, окуляри, записник. І кожен раз — без сліду, без причини. Наче хтось невидимий викрадав шматочки її життя, обережно, але наполегливо.
— Де ти сховалась? — запитала вона одного разу в порожнечу. Голос пролунав голосніше, ніж вона очікувала, немов луна відбилася від стін і зависла у повітрі.
І раптом із кухні донеслося: «Тут».
Голос був тихий, майже дитячий, але не лякаючий. Не злий. Просто чужорідний. І через це — до тремтіння справжній.
Вона не кинулася туди одразу. Заварила чай, сіла, зачекала. Дивилася на кола у кружці, ніби в них можна було побачити відповідь. Потім підвелася, розпрямила плечі й повільно увійшла до кухні. Двері скрипнули, ніби розділяючи її сумніви. Все було на своїх місцях: стіл, вкритий клейонкою, фіранки, каструлі на полиці. Але повітря змінилося. Тиша була не порожньою, а живою, наче хтось затамував подих. Присутність, майже відчутна, але тепла, як легкий дотик.
— Хто ти? — запитала вона твердо, без страху, наче відчувала, що їй не зроблять нічого поганого.
Відповіді не було. Лише легкий скрип підлоги, ніби хтось зробив крок і завмер.
Наступного дня зник старий зошит, де вона записувала рецепти й номери телефонів, що давно застаріли. А ввечері, повернувшись з балкона, вона знайшла на столі листівку. Без адреси, без підпису. Лише два слова, виведені нерівним почерком: «Я тут».
З того дня вони почали жити удвох. Та — у тінях, у кутах, у легкому тріпотінні фіранок. Ганна Іванівна — у світлі дня, у шумі чайника, у брязкоті ложок. Вони не розмовляли. Але одного разу, відчинивши комору, вона знайшла всі зниклі речі. Акуратно складено, чисті, ніби хтось дбайливо їх зібрав.
І раптом її осяяло: це не чужинець. Це вона сама. Та, яку вона давно забула, витіснила з себе — коли чоловОпустив руку до шарфа, вона відчула, як щось тепле і свійське торкнулося її пальців — так, ніби минуле обійняло її вперше за багато років.
