Ось, слухай, як воно було.
— Вже немає сили! — вигукнула Оксана, шпурнув сумку на ліжко. — Хочу на море! Лежати цілими днями під сонцем, а вночі — танцювати до світанку. Щоб музика, коктейлі, і жодної думки про роботу!
Тарас лиш усміхнувся. Він давно звик до її емоційних спалахів. Оксана була дівчиною яскравою: гострою на язик, іноді навіть колючою, але завжди щирою. Вона не грала ролей — з нею було просто і весело. І головне — біля неї не треба було прикидатися.
Познайомлися вони кілька місяців тому, і з того часу Тарас немов дихав повнішими грудьми. Жодних незручних пауз, ніякої фальші — лише теплота та відчуття, що він поряд із тим, з ким хочеться залишатися. Назавжди.
— Що таке на роботі? — м’яко запитав він, підійшовши ближче.
— Усі мене достали! «Оксана зроби те, Оксана зроби се!» — немов інших імен на світі немає. Сьогодні ледь не відправила директора куди подалі! Якби не стрималася, уже б сиділа без роботи…
— То тобі дійсно треба відпочити, — засміявся Тарас. — Можемо махнути кудись, навіть якщо не на море.
— Та куди? Мені в кращому випадку світить один день відгулу. Який сенс у відпустці на добу?
— А поїдемо до бабусі в село? Там повітря таке, що від прогулянки миттєво висипаєшся. І пиріжки! Тільки з печі…
— В село? — Оксана витріщила очі. — Серйозно? Я ж ніколи в селі не була.
— Як це — ніколи?
— Ну от так. Всі мої — з міста. Навіть корів у житті не бачила. Тільки на пакеті ік молока.
— То точно треба їхати! Ти навіть не уявляєш, як там класно. Річка, піч, зорі вночі, багаття…
— Ой, Тарасе, мені б твоїй запал. Чесно кажучи, бабусю я поки не готова завойовувати.
— А даремно. Моя бабуся — золото. Накормить тебе пиріжками, напоїть чаєм з мелісою — і все, ти її полюбиш.
— Ну якщо пиріжки — аргумент… — Оксана посміхнулася. — То добре. Але з умовою: якщо мені не сподобається, ти купуєш мені новий гардероб. Бо в старий після бабусиних смаколиків я вже не влізу.
Він сміявся, а вона ще не знала — реготати їй чи починати хвилюватися.
Дорога виявилася складною. Останні кілометри машина тряслася по розбитій ґрунтовці. Але Тарас був спокійний. А ось Оксана нервувала, визираючи у вікно і очікуючи побачити перекособочі хліви, купи гною та гусей, які кинуться на незнайомця.
Але все виявилося інакше. Село було великим, охайним, з асфальтованими вулицями, крамницями. Навіть корів поки не було видно. Натомість — босі діти, жінки з акуратними зачісками, чоловіки, що сиділи біля хат і тихо базікали.
Бабусі вони так обрадували, ніби вона чекала на них все життя. Обняла Оксану, мов рідну, заколупала, посадила за стіл. А стіл ломився: борщ, вареники, сало, пиріжки, узвар.
Оксана оніміла. Де та бабуся, що мусила б суворо мовчати за вечерею? Де той селянський побут, який її завжди лякав?
Тарас сяяв: він і знав, що так і буде.
Після обіду він повів Оксану до річки. А там — справжнє диво. Вода чиста, діти плечОксана вперше в житті почувала себе настільки легко, ніби в дитинстві повернулася.
