Там, де тихо
Лист прийшов наприкінці листопада — блідий конверт без зворотної адреси, ніби його занесло до цього світу випадковим вітром з минулого. Папір — шорсткий і сухий, наче пролежав десятиліття в старій коробці на горищі. Всередині — лише один рядок, виведений акуратним, трохи старомодним почерком:
«Мама чекає. Дім біля берези. Тиша — ще не кінець.»
Ігор сидів із цим аркушем у руках, ніби тримав уламок життя, яке сам же закопав. Перечитував знову і знову, неміж рядків могло ховатися щось більше. Руки тремтіли не від холоду — від чогось, що піднімалося з глибини, з тих років, коли він ще не був чужим. Матір не бачив шість років. П’ять — не розмовляв. Після смерті батька зв’язок обірвався, як нитка — різко і боляче. Ні дзвінків, ні листів. Лише тиша. Глуха, уперта, кам’яна. Хто перший замовчав — уже не згадати. Та й неважливо.
Дім біля берези — це не просто місце. Це їхня дача на Житомирщині. Там минуло його дитинство: він учився плавати у ставку, у п’ятому класі вперше поцілував дівчину, носив цвяхи для батька, який завжди лаяв старий дах. Мати сміялася з ганку, махала віником, збирала суниці та у неділю пекла млинці, від яких пахло теплом і літом. Цей запах жив на веранді, у старій шафі, у скрипі підлоги. Ігор не був там із двадцяти двох. Ніби викреслив із пам’яті.
Він поїхав. Не думаючи. Просто сів у потяг і дивився у вікно, згадуючи, як батько писав записки на шматках газет — «полагодити паркан», «наколоти дров». У грудях щось стиснулося. Не провина, не страх — щось інше, щільне, як вузол із прожитих років.
Дім стояв, наче чекав. Потьмянілий, облуплений, із тією ж скрипучею хвірткою, що завжди не любила чужих. Береза виросла, затінила половину фасаду. Двері не були замкнені. А запах усередині — дим, старе дерево, сіно — обрушився, як спогад.
Мати сиділа біля вікна. Шаль на плечах, чашка в руках. Волосся — біле, обличчя — м’якше, а погляд… той самий. Впізнаючий. Ні здивування, ні докору. Лише тепла тиша в очах.
— Ти ж замерз, — сказала вона. — У печі палає. Я знала, що приїдеш.
Він мовчки зняв куртку, повісив на старий гачок, як у молодості. Пройшов у кухню, налив собі чаю. Мама поставила перед ним тарілку з паляницями. Той самий запах — яблука, ваніль. Дім.
— Ще теплі, — сказала вона. — Ти їх так любив.
Їли мовчки. Не через образи — бо слова були б надто голосними. Мовчання стало їхньою мовою. У ньому не було докору. Лише прийняття. Він слухав, як вона дихає. І з кожним її подихом у його серці ставало тихіше.
Він витер пил, приніс дров, полагодив дверці шафи. Робив це не з обов’язку, а тому що мав — собі. Мама сиділа, в’язала, іноді дивилася на нього з таким спокоєм, немов усе вже сталося. Усе — пробачено.
На третій день він запитав:
— Це ти писала?
Вона похитала головою.
— Ні. Але я знала, що ти зрозумієш.
— Тоді хто?
Вона ледве помітно усміхнулася. Плечима знизала. Її погляд казав: це неважливо. Головне — ти тут.
Ввечері він вийшов на ганок. Повітря було чисте, зорі — низькі, яскраві, небо — глибоке. І тиша. Та сама. Не порожня. Жива. Він згадав батькові слова: «У місті усе гуде. А тут — дихає». Колись не розумів. Тепер — знав.
Довго стояв, потім повернувся. Мама спала у кріслі біля вікна, плед на плечах, клубок пряжі на колінах. Він тихо зачинив двері.
І вперше — йому не хотілося їхати.
Він залишився на зиму.
У домі біля берези. Там, де все мовчить. Але все ще чекає.
