Сьогодні я стояв на тому ж місці, де п’ять хвилин тому залишив Соломію, розгублено озирався, а всередині з кожною секундою наростала незрозуміла тривога. Її ніде не було…
Серед величезної кількості дітей я не міг знайти одну-єдину. Свою доньку.
«Нічого не розумію, — бурмотів я собі під ніс. — Куди вона поділася? Я ж буквально на п’ять хвилин відійшов». Потім помітив Ярину Василівну, класну керівничку доньки, яка в той момент вишиковувала насуплених першокласників за зростом, і підбіг до неї.
— Де моя дитина?! Дівчинка з білими бантами. Вона разом із вами має бути. А її ніде немає.
Я був настільки схвильований, що навіть не помітив, як підвищив голос.
Молода вчителька здригнулася й розгублено глянула на мене.
— Вибачте… Хто саме? Усі наші ніби на місці.
— Моя донька. Соломія. Щойно вона була тут, а тепер її немає! Вона у вашому класі числиться. Ви нас хіба не пам’ятаєте?
— Вибачте, у мене в класі двадцять дев’ять учнів, а бачилися ми лише кілька разів.
— І що?
— Я ще не встигла запам’ятати всіх дітей і батьків в обличчя.
— І це, по-вашому, виправдання?
— Послухайте, мені кожен батько особисто привів свою дитину. А ви… Ви не приводили. Ви тільки зараз до мене підійшли. Я розумію, метушня і все таке, але… Ви краще скажіть, чому залишили свою доньку саму? Хіба не бачите, скільки сьогодні в школі народу? Тут не те що семирічна дитина, а навіть дорослий може загубитися.
— Та я всього на кілька хвилин вибіг у крамницю по воду. Соломія пити захотіла. Повернувся — а її вже нема. Блін, ну ви ж учителька! Хіба ви не повинні були стежити за дітьми? Де її тепер шукати? Куди вона могла піти?
Ярина глибоко вдихнула. Це був її перший робочий день, перший власний клас, і все, що відбувалося, здавалося якимось страшним сном.
— Заспокойтеся, чоловіче. Як виглядала ваша донька?
— Я ж кажу: з великими білими бантами вона була.
— Вибачте, але в мене в класі п’ятнадцять дівчаток, і всі з білими бантами. Є ще якісь прикмети? У що вона одягнена, наприклад?
Я на мить замовк. Я так розгубився й перенервував, що навіть не знав, що ще сказати. Уранці я допомагав доньці зав’язати ті самі банти, поправляв комірець, переживав, щоб вона не забруднила білі колготки, а тепер раптом зрозумів, що описати її майже не можу.
— Ну які ще прикмети… Дівчинка семи років, з карими очима й темним довгим волоссям.
— Уже краще. Може, ще щось згадаєте?
— Ну… У неї жовтий портфель з каченятами! Вона, знаєте, у мене тварин любить, от і вибрала саме такий портфель. В інших дітей такого точно нема. Господи, куди ж вона могла подітися? — схвильовано бурмотів я, продовжуючи нервово озиратися.
— Не хвилюйтеся, будемо шукати. І ми її обов’язково знайдемо. Навряд чи вона могла піти з території школи. Отже, ваша Соломія десь тут. Чекайте на мене тут, я зараз повернуся.
Ярина Василівна підбігла до своїх учнів, які переминалися з ноги на ногу в очікуванні початку шкільної лінійки, ще раз перерахувала дітей і особливо уважно придивлялася до дівчаток. Але серед дівчаток із гарними білими бантами Соломії не виявилося, і ніхто з них дівчинку з жовтим портфелем із каченятами не бачив.
Попросивши колегу — класного керівника паралельного класу — приглянути за її учнями, Ярина Василівна швидко повернулася до мене.
— Із однокласників Соломію ніхто не бачив, — сказала вона. — Всередину школи вона пройти не могла. Отже, ваша донька має бути на території. Пропоную разом пошукати її.
— Може, краще в поліцію повідомити?
— Я думаю, це зайве. Ми обов’язково знайдемо Соломію, — сказала Ярина, намагаючись, щоб її голос звучав спокійно й упевнено. Хоча, звісно, вона теж дуже переживала за дівчинку.
Отже, батько й учителька вирушили на пошуки Соломії.
Ми швидко обійшли шкільне подвір’я, зазирнули на спортивний майданчик, кілька разів підходили до охоронця, що стояв біля хвіртки. Але результату поки не було. Ніхто Соломію не бачив.
— А хіба у вашої доньки немає телефона? — запитала Ярина, коли ми прямували на задній двір — єдине місце, де сьогодні ще не бували.
— Є, звісно, — зітхнув я. — Тільки її телефон зараз у мене. Не встиг віддати його Соломії…
— Шкода, що не встигли… — зітхнула вслід за мною вчителька.
— Тільки б нічого не сталося… тільки б нічого з нею не сталося, — повторював я майже пошепки.
Ярина Василівна нічого не відповідала. Вона думала про те, що зараз відповідає не тільки за дітей, а й за довіру батьків. І якщо з дитиною справді сталося щось серйозне…
А в цей час дівчинка з білими бантами й жовтим портфелем із каченятами стояла на задньому дворі школи під високим деревом і розмовляла з кошеням, яке сиділо на гілці прямо над її головою й не могло спуститися. Як вона його тільки не вмовляла злізти, але кошеня у відповідь лише жалібно нявкало.
— Ну давай же, маленький, стрибай, — говорила кошеняті Соломія. — Я зловлю тебе. Чесно слово, зловлю.
Кошеня ніби й намагалося стрибнути, але в останню мить страх сковував його рухи, і воно, сильніше притискаючись до гілки, знову починало нявкати. Та так жалібно, що Соломія мало не плакала.
Коли дівчинка зрозуміла, що сама не впорається — побігла по допомогу.
І коли вона завернула за ріг школи, то несподівано зустріла тата й Ярину Василівну. Вигляд у них чомусь був схвильований.
— Доню, ти куди пропала? — підбіг я до неї. — Я мало з глузду не з’їхав. Ти що тут взагалі робиш?
— Тату, давай ти мене потім посвариш, добре? — відповіла Соломія. — А зараз… Зараз мені твоя допомога потрібна.
— Що сталося?
— Ходімо зі мною.
Вона взяла мене за руку, другою рукою потягнула Ярину Василівну й упевнено повела нас за школу.
Нічого не розуміючи, ми перезирнулися й мовчки пішли за дівчинкою. Нарешті Соломія привела нас до дерева й показала пальцем угору:
— Там кошеня маленьке. Бачите? Тату, зніми його, будь ласка.
— Соломійко, а ти не хочеш розповісти тату, як ти взагалі тут опинилася? Я тобі де сказав чекати?
— Я коли стояла біля паркану й чекала тебе, побачила, як якийсь собака погнався за цим кошеням, і побігла за ними. Кошеня від страху залізло на дерево, а собака на нього гавкав. Ну собаку я прогнала… А от кошеня дістати не можу.
— Ти сама прогнала великого собаку? — здивовано запитала Ярина Василівна.
— Угу, — кивнула у відповідь Соломія. — Я йому сказала, що зараз прийде мій тато і, якщо він не піде сам, то мій тато йому допоможе. І він пішов. А кошеня так і сидить, бідненьке, там. Татусю, ну ти знімеш його? Скільки можна стояти й нічого не робити? — незадоволено тупнула Соломія ніжкою. — Йому ж страшно…
Я скептично подивився на тонкі гілки й зрозумів, що з моїми 90+ кілограмами там робити нічого. Інша річ — учителька. Худенька, струнка. Ото вона б точно змогла.
— Що це ви так на мене дивитеся? — здивовано запитала Ярина Василівна. — Я не полізу. Я навіть до гілки не дотягнуся.
— Я вас підсаджу, — усміхнувся я.
— Ще чого!
— Ну будь ласка, — Соломія взяла вчительку за руку. — Подивіться, як він боїться. А якщо він упаде?
Ярина Василівна підняла голову.
Кошеня знову жалібно нявкнуло, наче справді розуміло, що мова йде про нього.
— Добре, — нарешті сказала вона. — Тільки якщо ви, — Ярина глянула на мене, — будете тримати мене дуже міцно й не впустите.
— Обіцяю, що все буде добре, — усміхнувся я.
Ярина Василівна сіла на мої широкі плечі, я підняв її з легкістю, а потім вона стала на плечі обома ногами й, тримаючись однією рукою за гілку, другою, під схвальні вигуки дівчинки та її батька — щосили намагалася дотягнутися до кошеняти.
— Ще трохи… — підбадьорював її я. — Майже дістали.
Кошеня спочатку злякано поп’ятилося, потім, набравшись сміливості, обережно ступило їй назустріч і…
— Вийшло! Вийшло! — радісно заплескала в долоні Соломія. — Яка ж ви молодець, Ярино Василівно. Тату, тримай її міцніше. Не впусти.
Коли Ярина Василівна нарешті опинилася на землі, Соломія одразу простягнула руки до кошеняти й притиснула його до себе.
А воно одразу тихенько замуркотіло.
— Ну от, — усміхнувся я. — Слава Богу, всі живі-здорові. Але як же ти налякала мене, доню, своїм таємничим зникненням.
— Вибач, тату. Я не хотіла лякати. Просто не могла його залишити самого. Він би не зміг сам спуститися.
Я подивився на Соломію й тільки похитав головою.
Саме за це добре серце я й любив свою доньку найбільше на світі.
— Можна ми візьмемо його додому? — запитала Соломія, показуючи поглядом на кошеня.
— Думаю, після такого знайомства відмовитися буде важко, — усміхнувся я.
— Тоді приглянь за ним, поки я отримуватиму підручники. І дивись — не загубися ніде. Щоб ми з Яриною Василівною тебе потім не шукали.
Учителька не змогла стриматися й засміялася.
— Так… Уявляю, як здивується мама, коли ви повернетеся додому разом із цим малюком.
— У мене немає мами… — зітхнула дівчинка. — Але мені б дуже хотілося, щоб вона була.
— Вибачте, я не знала… — злякано закліпала очима вчителька.
— Нічого, усе нормально, — усміхнувся я. — Вона покинула нас п’ять років тому. Поїхала за кордон. І більше я про неї нічого не чув. Точніше — ми з Соломією про неї більше нічого не чули.
На кілька секунд на задньому дворі школи запанувала тиша. Ярина мовчки дивилася на нас — на великого, трохи незграбного чоловіка з добрими очима й на маленьку дівчинку з сірим кошеням у руках, і в грудях у неї в той момент щось сильно кольнуло.
— Зате тепер у нас буде Мурчик, — рішуче сказала Соломія, погладжуючи кошеня.
— Ти вже придумала ім’я? — заусміхався я.
— Звичайно. Хіба можна жити без імені?
*****
Я завжди приходив по Соломію сам. Іноді ми з Яриною Василівною обмінювалися лише кількома фразами, іноді розмова затягувалася доти, доки шкільне подвір’я зовсім не пустіло. Ми обговорювали успіхи Соломії, смішні історії з класу, книжки, фільми, домашніх тварин і поступово перестали помічати, що давно говоримо вже не тільки про школу.
Одного разу я, стоячи в коридорі, дочекався, поки всі діти розійдуться, і потім рішуче ступив до класу.
Ярина Василівна спочатку широко усміхнулася, а потім, помітивши в мене в руках гарний букет, здивувалася.
— Це вам, — сказав я глухо, простягаючи квіти. — І ще… Я б хотів запросити вас сьогодні на вечерю. Точніше — ми з Соломією дуже хочемо, щоб ви повечеряли разом із нами. Втрьох. Що ви скажете на це, Ярино Василівно?
Учителька зніяковіла, відчула, як зрадницьки горять вуха, але… квіти взяла.
Вони пахли осінню, домом і чомусь — надією. — Добре, — просто відповіла вона. — Я згодна.
Так само Ярина Василівна відповіла мені, коли через рік я зробив їй пропозицію руки й серця.
У РАЦСі Соломія міцно тримала Ярину Василівну за руку й…
…ніяк не могла перестати усміхатися. У той момент вона почувалася найщасливішою дівчинкою на світі.
— А можна… можна я тепер буду називати тебе мамою?
У молодої жінки на очах виступили сльози.
— Якщо ти сама цього хочеш, то, звичайно, можна. Для мене це буде найдорожчим словом.
Соломія міцно обняла її.
Поруч стояв я й дивився на них з усмішкою на обличчі.
Ось хто б міг подумати, що в один момент наше з Соломією життя так круто зміниться?
Але чудеса все-таки трапляються.
І це чудо, миле пухнасте чудо, зараз лежить на підвіконні в квартирі й з нетерпінням чекає, коли його родина повернеться нарешті додому.
Я зрозумів тоді, що найбільша втрата може обернутися найбільшим дарунком, якщо не боятися довіритися тому, що веде тебе вперед. Іноді варто загубитися, аби знайти те, чого тобі справді бракувало.
