Старенька валіза
Оксана з роздратуванням вискочила на ґанок, грюкнувши хвірткою так, що у коморі загавкали собаки. Знов посварилася з бабусею. Усе по колу: «Полий грядки», «Допоможи з варенням», «Не сиди у телефоні». Наче їй, вісімнадцятирічній дівчині, більше нема чим зайнятися літом!
— Оксано! Повертайся зараз же, — гукнула їй навздогін Соломія Миронівна. Але онука вже йшла пильною сільською дорогою, ні на кого не озираючись. Іти було нікуди, але повертатися додому — тим паче не хотілося.
Дійшла до ставка, сіла на березі й дивилася, як сонце повільно ховається за лісосмугу. Образа стискала серце: на батьків, що поїхали до Польщі на роботу й залишили її саму; на бабусю, яка замість того, щоб відпустити її до міста, притягла в цю глушину. Оксана вже вступила до університету, попереду нове життя — а вона тут із банками у льоху мучиться.
Наступного ранку бабуся постукала у двері:
— Оксано, допоможеш? Треба скляні банки до льоху віднести. Сама я цими сходами не спущуся.
Скриплячи зубами, Оксана встала, умилася й пішла. Банки були важкі, а сходи старі. Переносила по кілька разів. Вже на останньому спуску в кутку льоху помітила запылену, потерту від часу валізу.
— Бабусю! А що це за валіза в куті?
— Не знаю… Мабуть, твій дід залишив. Я з тих пір, як його не стало, до льоху не спускалася.
Цікавість охопила Оксану. Не слухаючи застережень бабусі, вона витягнула валізу на світло. Тканина облуплена, замок іржавий.
— Кидай ти цей смітник, — буркнула Соломія Миронівна. — Хто знає, що там.
Але Оксана вже рилася в старих сорочках, фотографіях і якихось записках. На самому дні лежав охайний конверт. На ньому було написано: «Гале. Пробачити й зрозуміти». Почерк був знайомий — дідів.
— Можна? — спитала онука, глянувши на бабусю.
Та кивнула. Оксана почала читати. Лист був зворушливий. У ньому дід Василь просив у якоїсь Гали пробачення. Розповідав, як сильно її кохав і як усе зруйнував недовірою. Дата стояла — 1969 рік. Бабуся зблідла.
— Це… через рік після нашого весілля, — прошепотіла вона.
— Може, не варто будити минуле, — тихо сказала Оксана.
— Ні. Тепер я маю знати. Де те місце, про яке він писав, «де я знищив її мрії»?
Пізнього вечора бабуся попросила онуку знайти квитки до міста під Тернополем.
— Просто знайди. Я маю побачити ту вулицю.
Наступного дня вони вдвох їхали потягом. Дорога була довгою, і всю її бабуся розповідала. Про молодість, про те, як зустріла Василя, як вийшла за нього за кохання. І все ж десь глибоко в ній завжди жила тінь тривоги, що він був не до кінця з нею.
Приїхавши, вони викликали таксі й поїхали за адресою з листа. Будинок був дерев’яний, охайний. Поки стояли біля воріт, ззаду почувся голос:
— Вам до мене? З пенсійного?
Озирнулися. Перед ними стояла жінка років вісімдесяти, міцна, з ясними очима.
— Добрий день. Вибачте, чи знаєте ви Галину Шевченко? — спитала Соломія Миронівна.
— Моя дочка, — усміхнулася баба Параска. — Але вона давно живе у Чернівцях.
— А Василя Коваленка знаєте? Я його вдова…
Жінка запросила їх у дім. Представилася як баба Параска. Розповіла, що колись Василь служив тут. Галя, її донька, працювала у частині медсестрою. Вони кохалися, збиралися одружитися, але хтось розпустив чутки, ніби Галя йому зраджує. Василь повірив — і пішов. Галя не могла пробачити, але продовжувала його любити. Через два роки збиралася заміж. За місяць до весілля прийшов лист від Василя. Але мати, баба Параска, відкрила його, прочитала — і відправила назад.
— Я хотіла, щоб вона почала нове життя. І, знаєш, не шкодую. Вона щаслива. У неї все добре. І ти, Соломіє, своє життя прожила гідно. Значить, усе було правильно.
Оксана й бабуся вийшли у тиші. У бабусі на очах були слёВони йшли повільно до готелю, тримаючи один одного за руки, і ця тиша між ними була повна розуміння.
