Олена Степанівна поспішала на кухні з самого ранку: шинкувала салат, варила борщ, ставила в піч курку з часником, витирала кришталеву вазу для квітів. Двічі бігала до крамниці — повернулася з тістечком та повними пакетами, зустріла сусідку біля під’їзду.
— Що, святкуєш що, Оленко? — здивовано запитала Віра Миколаївна, стара подруга, що не злазила з лавочки.
— Як же, святкую! Софійка приїде, моя дитинка! — із сяючими очима відповіла Олена Степанівна і, напружившись, потягла пакети нагору.
— Ну-ну… — буркнула Віра, залишаючись на місці. — Усе трясеться над тією своєю Софійкою. А та й подзвонити матері не може… Тьху!
Подруга давно нарікала, що Олена занадто пестує дорослу доньку. Та не дзвонила тижнями, а матір щодня виглядала у вікно.
— Оленко, серйозно. Ти собі нерви псуєш. Нині старики — усім завада. Треба було давно їй усунути, а не бігати з тістечками.
Але для Олени Степанівни це було важко. Серце — не вимикач. Софія — єдина, заради кого вона вранці вставала з ліжка, хоч і розуміла, що любові у відповідь — все менше й менше.
Коли Софія таки подзвонила і сухо сказала: «Буду ввечері», — серце в старої заб’ється, ніби молотом. Вона метушилася по квартирі, перестилала постіль, готувала ще одну страву… І ось — дзвінок у двері.
На порозі стояла її доросла донька: висока, худа, холодна, у чорних окулярах і з маленькою собакою на повідку.
— Привіт, мамо, — промовила Софія без усмішки.
— Привіт, доню! Заходь, умйся, я вже все накрила!
Олена Степанівна кинулася на кухню, брязкаючи посудом, метушливо розставляючи страви. Софія мовчки пройшла слідом, оглядаючись з байдужим виразом.
— Сідай, голубко, котлетки, салатик, тістечко — твоє улюблене!
— Мам, я лише на хвилину. Переїжджаю в інше місто. Надовго. Їздити сюди мені дорого й незручно, тож, мабуть, п’ять років не побачимось. А це — Міла. Її колишній мені подарував, не знаю навіщо. Транспортувати її незручно, а ти все одно сама, нехай живе в тебе. Їй півтора роки. Не хвилюйся, вона не галаслива.
Олена Степанівна завмерла. Тістечко, котлети, свіжа постіль, молоко, варення — усе це раптом стало непотрібним. Вона дивилася на доньку, яка навіть окулярів не зняла.
— Гаразд… — прошепотіла вона.
— Дякую, мам. Люблю. — Софія чмокнула її в щоку, передала повідець і зникла за дверима.
За кілька хвилин Олена Степанівна стояла у коридорі з песиком на руках. Вона ніколи не любила тварин. Зі своїм хворим хребтом, малою пенсією та втомою — що тепер робити з собакою?
— Підемо, Мілко, до Віри… Може, візьме тебе…
Та ледві сусідка відчинила двері, як одразу скрикнула:
— Ти що, з глузду з’їхала, Оленко? Ще й собаку мені треба! Меблі позіпсує, бліх наносить!
— Яка вона бліхаста… Софійчина ж, вона примхлива… Будь ласка, Віро, у тебе ж у селі був досвід…
— А в тебе — розум! Я ж казала: не лізь до неї. Ну й що? Отримала «подаруночок». Віддай кудись — і все.
Собака мовчала, лише дивилася на старушку чорними очима. У них було все: і переляк, і покора, і… знайомий біль.
— Ми з тобою, мабуть, однакові, — прошепотіла Олена Степанівна. — Теж нікому не потрібні.
— Роби як знаєш, — буркнула Віра. — Тільки без мене.
З того дня почалися важкі дні. Міла вимагала вигулу п’ять разів на день. Спина боліла, ноги не слухалися. Але собака ніби розуміла — терпіла, не вила, не гавкала. У дощ — сиділа біля дверей. У спеку — лежала тихо під ліжком. З часом Олена Степанівна почала відчувати себе… не такою самотньою.
Навіть коли Віра перестала з нею спілкуватися. Дружбі край, зате в домі з’явилася душа.
Минув рік. Останній рік життя Олени Степанівни. Серце не витримало. Сусіди знайшли її на кухні, а собака весь цей час не відходила від дверей, не їла, не гавкала.
За тиждень у квартиру зайшла Софія. Без попередження.
— Фу, який сморід… — з огидою промовила вона. Міла загавкала.
— Тихо! Господарки більше немає. Дове— Треба тебе забрати. Продам квартиру — ти тут мені зайва.
