Ніякої дачі не буде!
Ярина лише вставила ключ у замок, як відчула — щось не так. Квартира була не пуста. З кухні лунали голоси. Один — чоловічий, інший — жіночий, старший. Значить, свекруха прийшла у гості. Ярина скривилася. Стосунки у них були напружені: з одного боку ввічливі, але з постійними натяками і повчаннями. Вона не хотіла зустрічатися. Вирішила піти з дому, пройтись до крамниці — нехай сидить і йде.
Але, зробивши крок у коридор, вона завмерла. Почула розмову чоловіка з матір’ю. Щось у їхньому тоні насторожувало. Прислухалася — і те, що донеслося до неї, приголомшило.
— Нічого, скоро Яринка погодиться на дачу, — спокійно говорив Олег.
— Головне, щоб на тебе оформили, — додала свекруха. Ярина мимоволі підняла брови. Серйозно?
— Не знаю, як її переконати, але подумаю. Якщо не вийде — все одно в шлюбі купимо, поділимося. А її квартира при розлученні залишиться їй — це несправедливо. Ми вже два роки у мене живемо, я теж щось маю отримати.
Ярині стало холодно. Яке розлучення?..
— Звісно, я теж так вважаю. Ти з Мар’янкою тоді зможете взяти щось більше. Як у вас справи?
Яка ще Мар’янка?..
— Нормально. Вона, звісно, хоче, щоб я швидше розлучився, але я їй пояснюю — треба зачекати. Ось купимо дачу — і одразу подаю на розлучення. Ярині скажу, що гроші на моєму рахунку надійніше, переконаю її все перевести. Вона ж довірлива.
Ярина вхопилася за стіну. У вухах дзвеніло. Перед очима промайнуло все — від першої зустрічі до візиту в агентство, де вона хотіла зробити «сюрприз» — почати продаж своєї квартири, щоб купити дачу. А торт, куплений по дорозі додому, досі стояв у пакеті.
Мати була права. Не продавати. Квартира — її захист.
Ярина мовчки пішла у спальню. Дістала валізу, почала складати речі. Через хвилину у дверях з’явився Олег.
— Ярино? Ти вже прийшла? Що ти робиш?
— Що я роблю? — її голос тремтів. — Квартиру мою захотіли? Хотіли на тебе оформити, так? А от фіг! І ремонт я робила за свої — у мене всі чеки! І все, що купили, поділимо. Вважай, що подарунок скінчився.
Свекруха, почувши її тон, одразу зникла. Олег почав викручуватися, брехати, заперечувати. Але було вже пізно.
І тут Ярина згадала все з самого початку.
Коли їй виповнилось двадцять, батьки подарували їй однокімнатну квартиру. «Це твоя опора, — казала мати. — Ніколи не продавай її. Нехай у тебе завжди буде куди повернутися». Тоді це здавалось зайвим, але тепер… Тепер кожне слово звучало, як пророцтво.
З Олегом Ярина познайомилась через рік після навчання. Закохалась. Вони почали жити разом. Він наполіг, щоб вона переїхала до нього — «чоловік має приводити жінку в свій дім». Ярина здала свою квартиру, гроші ділила: частину на спільні витрати, частину на депозит.
Потім — весілля. Гроші від гостей пішли на ремонт у квартирі Олега. Мати знову хвилювалась — навіщо вкладатись у чуже? Але Ярина відмахнулась: «Я ж тут живу».
Потім настав спад. Олег став холоднішим, дратувався, затримувався. Потім, ніби за командою, знову став уважним. Квіти, компліменти. І розмови про дачу — свіже повітря, шашлики, діти. Він м’яко тиснув: «Твоя квартира — однушка. Потім ще купимо, а зараз потрібна дача».
Ярина майже погодилась. Хотіла порадувати чоловіка. Навіть зайшла до ріелтора у вихідний і купила торт. Але повернулась додому і почула все.
Чоловік і його мати вже ділили їхнє майно. Планували, як залишити її ні з чим. Як затягнути її гроші в угоду, а потім — розлучення.
Сліз не було. Лише холод. Холод зради.
Тієї ж ночі Ярина зібрала речі і пішла. Батьки підтримали. Мати обійняла, нічого не сказала — просто була поруч.
Ярина повернулась у свою однушку. Пройшла по кімнаті, торкнулася стін, подивилась у вікно. Потім сіла на підвіконня і прошепотіла:
— З тобою я точно не розлучусь. Ти — найвірніше, що в мене є. А у цьому світі надійність — дорожча за золото.
Адже нікому, крім маминих слів і цих стін, вона вже не вірила.
