Дача, вона все виправить
Ти що, геть розум втратила? Я ж Галі сказала, що ти підійдеш! Домовилася, щоб вона тобі найкращий шматочок залишила!
Оксана застигла з пакетом у руках. Свекруха стояла в дверях кухні, схрестивши руки на грудях, дивлячись на невістку так, ніби та не мясо купила, а щонайменше обікрала державну казну.
Марія Степанівна, я просто не встигла на базар, Оксана намагалася говорити спокійно. Після роботи забігла у хімчистку за вашою сукнею, потім ще в аптеку
А зателефонувати? Попередити? Галя чекала тебе до самого закриття! Весь вечір мені плакалась у слухавку, що я її підвела!
Оксана поклала пакет на стіл. Всередині щось неприємно стиснулося.
Мясо хороше, свіже, вона дістала упаковку, показуючи свекрусі. Дивіться, мармурова телятина, охолоджена…
Марія Степанівна навіть і не глянула. Підійшла до столу, торкнулася пакета кінчиками пальців, ніби того й не було.
Магазинне барахло, у хімії потонуло. Андрій такого їсти не буде йому шлунок слабкий.
Андрій сам таке мясо минулого тижня купував, вирвалося у Оксани.
Дарма сказала. Свекруха враз почервоніла.
От саме так! Чоловік сам по харчі бігає, поки дружина невідомо чим займається! Три роки, Оксано. Три роки ти у нашій сімї, а користі нуль. Готувати не вмієш, у господарстві від тебе помочі не дочекаєшся, дітей народжувати не поспішаєш…
Марія Степанівна, це вже несправедливо.
Несправедливо? зневажливо пирхнула свекруха. Я своїй свекрусі ноги цілувала, слова поперек сказати боялась. А ти? Ніс задираєш, на поради плюєш, сама по собі…
Марія Степанівна пройшла у коридор, різко зняла зі стійки сумку. Кожен рух як удар по нервах.
Я Андрію давно кажу: розлучайся, доки не пізно. Знайдеш собі справжню дівчину, яка цінуватиме чоловіка, а не…
Вона махнула рукою і, не договоривши, взула туфлі, навіть не поправивши задників.
Оксана стояла у дверях кухні, вчепившись пальцями у косяк.
До побачення, Маріє Степанівно.
Свекруха не відповіла. Двері за нею зачинилися, і квартира оповилася тишею. Оксана тихо зїхала по стіні, сіла просто на холодну кухонну підлогу. Сиротлива упаковка мяса лежала на столі, і не хотілось дивитися ні на неї, ні на ідеально чисту кухню, ні на весільні фото на стінах, де Марія Степанівна посміхалася так натягнуто, ніби в туфлю їй цвях підклали.
Три роки. Три роки намагалась. Вчила рецепти, які Андрій любив з дитинства. Терпіла недільні обіди у свекрухи, де кожна страва супроводжувалася коментарем: «А Андрій звик, щоб картоплю кубиками різали, а не соломкою». Посміхалася, кивала, вибачалася за те, у чому не була винна.
І все одно нікудишня. Все одно «краще б розлучився».
Оксана закинула голову, вперлася потилицею у стіну. Стеля потребувала побілки. Треба буде сказати Андрію.
Хоча яка вже різниця.
Два тижні Оксана жила ніби у підпіллі. На дзвінки свекрухи відповідав Андрій, недільні обіди під надуманими приводами скасовувалися, а випадкова зустріч завершилась коротким «драстуйте» й втечею.
А потім подзвонив нотаріус.
Дідусь Оксани, з яким вона бачилися всього разів пять у житті, відійшов у вічність. Виявилось, що він залишив їй дачу під Києвом, у садовому товаристві із красивою назвою «Сонячне».
Треба ж бодай глянути, що там, Андрій крутив у руках ключі з брелоком у вигляді обдертої полунички. Поїдемо в суботу?
Оксана кивнула. Субота, так субота.
Вона одного не врахувала.
Андрійчику, я з вами! Марія Степанівна зявилася на порозі о пів на восьму ранку у гумових чоботях і з кошиком. Кажуть, там гриби ростуть, Галя хвалилася.
Оксана мовчки пішла збирати термос. Попереду маячив чудовий, зрозуміло, умовно, день.
А дача виявилась такою, як Оксана собі й уявляла.
Похилий будинок, заросла травою ділянка, паркан, що тримався на чесному слові й парі іржавих цвяхів. Всередині пахло вогкістю і старими газетами.
Андрію, Оксана смикнула чоловіка за рукав, знизила голос. Давай продамо? Ну що нам тут робити? Щовихідних сюди їздити, грядки полоти… Це ж не наше життя.
Андрій відкрив рот, але відповісти не встиг.
Як це продамо?! Марія Степанівна виросла позаду, немов з-під землі. Ви умі зійшли? Це ж земля! Своє! Я за таке щастя…
Свекруха стиснула руки перед собою, в очах зявилися сльози.
Дайте мені ключі. Я все тут упорядкую, квіти висаджу, хату підлатаю. Через рік ще дякуватимете!
Оксана скептично оцінила свекруху. Та стояла серед бурянів, утопаючи у минулорічному листі, і буквально світилася від щастя.
Маріє Степанівно, тут роботи…
Оксано, Андрій мяко стиснув її лікоть. Нехай мама займається, їй же приємно. Тобі шкода?
Шкода не було. Було незвично, але сперечатись не хотілось.
Оксана мовчки простягнула їй ключі з облупленою полуничкою.
…Два місяці минули як у тумані. Сюрреалістичному, несподіваному тумані, де Марія Степанівна дзвонила лише по справі, не приходила без запрошення і найважливіше ані разу не згадала ринкове мясо, відсутність онуків чи картоплю так чи інакше нарізану. З телефону звучав бадьорий голос: «Андрійчику, у мене все добре! Дуже зайнята, наберу пізніше!»
Оксані було геть незрозуміло підступ? Затишшя перед бурею? Може, свекруха чимось хворіє й приховує?
Андрію, запитала вона одного вечора, з твоєю мамою все гаразд?
В повному, Андрій знизав плечима. Дачу приводить до ладу. Каже, справ стільки, що спати ніколи.
У пятницю подзвонила сама Марія Степанівна.
Завтра чекаю вас на дачі! Шашлик зробимо, покажу ділянку. Стільки всього встигла! Приїдете самі побачите!
Андрію, я не хочу, похитала головою Оксана, коли чоловік переказав запрошення. Два місяці тиші, а тут знову…
Оксано, мама ж старалась. Образиться, якщо не приїдемо.
Вона завжди ображається…
Будь ласка, Андрій глянув так щиро, що Оксана здалася.
Субота так субота…
А у суботу Оксана не впізнала свекруху.
Марія Степанівна стояла біля хвіртки у лляному сарафані, з засмаглими руками й румянцем на щоках. Замість вимушеної усмішки справжня, відкрита радість згладила зморшки, і вона наче помолодшала на десять років.
Нарешті приїхали! Свекруха широко розкрила обійми, й Оксана мимоволі зробила крок уперед, дозволяючи себе обійняти.
Від Марії Степанівни пахло землею, кропом і чомусь медом.
Ділянка змінилася до невпізнання. Акуратні грядки стрункими рядами тягнулися вздовж нового паркану. Кущі смородини росли біля будинку, а під вікнами квітли чорнобривці.
Ходімо-ходімо, все покажу! Марія Степанівна тягнула їх за собою, не даючи отямитися. Отут полуниця, сорт чудо, сусідка поділилася. На червень ягоди будуть. А тут помідори й огірки, восени закруток вам віддам, собі пару баночок.
Оксана й Андрій переглянулися. Той був не менш здивований.
Мамо, ти сама це все? він обвів рукою ділянку.
А хто ж іще! весело засміялась свекруха. Руки є, голова працює. Сусідки підказують, якщо краще знають. Тут люди, знаєш, добрі, не те що у місті.
Вона повела їх до хати. Внутрі теж усе змінилось: чисті фіранки, вимиті вікна, на столі вишитий рушник. Приємно пахло пирогами й травами.
Ось, свекруха поставила банку молока і пакунок у пергаменті. У Зінаїди Іванівни взяла, навпроти. Молоко з-під кози, мясо теж своє, вона бичка тримає. Заберете додому, ще творог є і ряжанка.
Оксана мовчки дивилася на пакунок. Домашнє мясо, від сусідки. Жодних докорів про Галю з базару.
Маріє Степанівно, вирвалось, вам тут добре?
Свекруха сіла на табурет і щось мяке, незнайоме миготіло у її погляді.
Оксаночко, вперше назвала її так, я все життя про це мріяла. Свій дім, своя земля, руки у ґрунті, а думки вільні. В місті задихалась, сама не знала чому. А тут…
Вона махнула в бік вікна.
Тут живу по-справжньому.
Дорогою додому панувала тиша. Андрій вів авто, а позаду дзенькали банки із молоком та творогом.
Знаєш, порушив мовчання, може, тепер і діток варто? Зявилося, де їм літо проводити.
Оксана пирхнула, але посміхнулася.
Я хотіла ту дачу продати. На самому початку. Думала, для чого нам та розвалюха.
Памятаю.
А вона, ця дача Оксана замовкла, добираючи слова. Виправила все. Між мною і твоєю мамою. За два місяці зробила те, що я за три роки не змогла.
Андрій пригальмував біля світлофора, повернувся до неї.
Мама просто була нещаслива. А тепер ні.
Оксана кивнула. За вікном спалахували київські вогні, попереду вдома чекала їхня квартира з весільними фото, і вперше за три роки було легко туди повертатися.
Треба частіше до неї приїжджати, тихо сказала вона.
І сама здивувалась, що сказала це щиро. Абсолютно щиро.
Усвідомлення тихої радості та простих речей ось те, чого я навчився. Іноді потрібно просто дати іншому шанс знайти своє місце, а тоді змінишся і сам.
